Звичка понад нас дана:
Заміна счастию вона.
Сама Тетяна любить Онєгіна самозабутньо, “…без мистецтва, / Слухняна влеченью почуття”. Ця щира любов збережеться в її душі протягом усього дії роману. Навіть будучи замужем, віддавши перевагу виконанню обов’язку перед чоловіком можливому щастю, Тетяна як і раніше любить Онєгіна й, не лицемірячи, говорить йому про своє почуття.
Любов Володимира Ленского до Ольги Ларіної по силі й щирості схожа на переживання Тетяни: “Він співав любов, любові слухняний…” Пушкін захоплюється
Я думав: вільність і спокій
Заміна щастю. Боже мій!
Як я помилився, як покараний!
Дійсно, до іншого розуміння щастя в любові приходить Онєгін наприкінці роману:
…розуміти
Душею вся ваша досконалість,
Перед вами в борошнах
Бліднути й гаснути… от блаженство!
Искреннее, природне, чисте й піднесене, що не вгасає згодом почуття оспівує автор у романі, така його концепція любові.
Лист Тетяни до Онєгіна… Його писала юна повітова панянка (як відомо, по-французькому), імовірно, переступаючи через величезні моральні заборони, сама лякаючись несподіваної сили своїх почуттів:
Я к вам пишу – чого ж боле
Що я можу ще сказати
Тепер, я знаю, від вас залежить
Мене презреньем покарати…
Уже в цих рядках – вся Тетяна.
Гордість її, її поняття про пристойності страждають від одного – їй доводиться першої визнаватися в любові чоловікові. І в глибині душі Тетяна напевно була впевнена у взаємності. Вона припускає, що могла б бути щаслива з іншим, і в цьому припущенні є частка настільки невластивого їй кокетства; але відразу стрімкість почуттів у ній бере гору й вихлюпується:
Іншої!.. Ні, нікому на світі
Не віддала б серця я..
Різкий, раптовий перехід на “ти” – напевно випадковий, неусвідомлений. Чому.. Тетяна тут – і в наступних рядках – гранично розкрита, абсолютно відверта. Вона викладає всі повністю, нічого не приховуючи, чесно й прямо. І ми читаємо такі, приміром, рядка:
Уяви: я тут одна,
Ніхто мене не розуміє,
Розум мій знемагає,
И мовчачи гинути я повинна.
Отож що шукала вона в Онєгіні!..
Розуміння… Онєгін, з його світської негідної присыщенностью, здавався їй, юній сільській дівчинці, людиною незвичайним – а виходить, здатним її зрозуміти. Але Тетяна сама усвідомлює жах свого вчинку, .аморального в очах світла ( але не в її власних!), і пише:
Кінчаю! Страшно перечесть…
Соромом і страхом завмираю…
Але мені порукою ваша честь,
И сміло їй себе довіряю…
Яка сила й простота в цих словах!.. І знову – перехід на “ви”… Отямилася, спохватилася, пошкодувала про власну сміливу щирість (“страшно перечесть”), але – ні єдиного слова не виправила. От вона – Тетяна Ларіна, героїня роману. Онєгін не такий.
До речі, не треба забувати, що Онєгін на початку роману й наприкінці його – різні люди. Лист пише “другий Онєгін”, що змінився за час мандрівок, знову здатний любити. Як і Тетяна, він переступає через неписані закони суспільної моральності (пише любовний лист замужній дамі!): Передбачаю все: вас образить сумної таємниці пояснені, Яке гірке презренье Ваш гордий погляд зобразить! Тут не стрімкий юний порив Тетяни, а глибоке почуття зрілої людини.
Розуміючи, що він може ушкодити репутації Тетяни, Онєгін ні в якій мері не ставить її під удар, нічого не просить: Ні, поминутно бачити вас, Усюди випливати за вами” Посмішку вуст, движенье око ловити закоханими очами, – от і всі, про більший він не сміє сказати. Тепер це – зовсім інша людина. Колишній Онєгін – той самий, що дав таку строгу одповідь Тетяні в парку – не зміг би повністю підкоритися такому почуттю, не зміг би так любити. А цей – може:
И, зарыдав у ваших ніг,
Вилити благання, признанья, пені,
Всі, усе, що виразити б міг,
А тим часом удаваним хладом
Озброювати й мовлення й дурниця…
Онєгін – не Тетяна.
Він не може (і не сміє, і не має права!) виразити інакше свою любов. Він змушений причинятися. І в підсумку герой визнає себе переможеним: Але так і бути: я сам собі Противитися не в силах боле; Усе вирішено:
Я в вашій волі
И віддаюся моїй долі.
Помітимо, що тут – майже дослівне повторення листа Тетяни: “Усе вирішено: Я в вашій волі”, – пише Онєгін, а вона: “Тепер, я знаю, від вас залежить…”
Бути “у чужій волі”, залежати від когось – і щастя й нещастя одночасно. Пушкіна любить своїх героїв, але не жалує їх – вони повинні пройти складний і тернистий шлях морального вдосконалювання, і два листи, таких близьких за змістом і таких різних по його вираженню, – етапи цього складного шляху
(2 votes, average: 3.00 out of 5)