Не стаями ворон літає в полях, Не хліб сарана витинає, Не дикий татарин, не зрадливий лях, Не ворог москаль набігає; То турок, то нехрист з-за моря летить І коней в Дунаї купає: Йде в город – в чумі мов весь город лежить, Селом – і село западає. Він хоче весь світ під коліно зломить, Побить, потопить у Дунаї… Нехай лиш виводить на поле шайки, Поміряємсь силами в полі!
Уже ж не без Бога христьянські полки І вільний козак не без долі.
Широкую гриву на вітер пускай, Неси мене, коню, за бистрий Дунай!
Неси мене, коню, – заграй під сідлом,
За море, за море – вітри спережай, Неси мене, коню, за синій Дунай!
Не треба на полі вожатого нам; Вожатий нам – звізди; за мною Товариші – хмари; а буйним вітрам Дорогу дамо за собою. За синій Дунай – по степах розгуляй; Нам поле трави не закриє… Постіль мені буде – широкі поля; А чорная хмара покриє… Умиюсь дощами; утрусь – чапраком; А вичеше – терен колючий, А висушить – сонце;
Не ніживсь я зроду у ненькі колін, В постелі впівдня не валявся, Мене не лякали ні буря, ні грім, З баталії в ліс не ховався. В татарина коней в полях віднімав, Як пух – розвівалися ляхи; Я забраним сідлом коня убирав В їх сідла, в їх китиці, бляхи…
Під турка, мій коню, – і время не гай – Неси, де глибокий розлився Дунай!
Не гай мене, коню, бо турок не жде, Бо турок все палить, плюндрує; Там слід вигоряє, де з ордами йде, – Він дума, що світ завоює. Розсію, розвію я сам ворогів, В Дунайській їх витоплю хвилі, А сам відпочину посеред степів, З конем на високій могилі… А може поляжу й сам серед степів З тобою, ти, вірний мій коню?
Широким я тілом згодую орлів, А кровію моря доповню; Курчавим я чубом поля застелю, Дам збрую я краю чужому; А білії кості в свій край відішлю – Дунай їх занесе додому.
Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай!
1831.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)