І
Лежать покошені, порожні Поля безлюдні вдалині, – Ховаю погляди тривожні, Бо тут невесело мені.
Бо думку давить і стискає Вороже небо в вишині, А в грудях тане щось і тає, Мов грудка воску на вогні. II
Такі ж убогі ви і прості, Сумні, покошені поля! Чого ж до вас прибула в гості Душа зажурена моя?
Давно вже ниточка порвалась, Та, що єднала нас колись, І гуркіт міст, і крик, і галас В мою мелодію влились.
Мені чужий ваш дикий спокій, Безмежна просторінь – чужа, – Бо покохав я вир глибокий, Де тоне камінцем душа.
Бо на дахах
Якесь шемрання невиразне З села до серця доліта… Щодня, як заграва погасне, Я – безпритульний сирота. ІІІ
Яка глибока тиша скрізь! Не шелестить достигле поле; На свіжозрошений покіс Летять метелики і бджоли.
Єдиний невідомий птах Вгорі крилом повітря крає, Мій погляд блудить по степах, І думка губиться в безкраї.
А лінь повільна налягла На всіх, на все, мов сон глибокий, Давно відвик я від села, Чужий мені цей дикий спокій.
Бо ні трамвай, ані авто Повітря рухом не сколише. І не зворушить тут ніхто Лінивої
Хіба рогатий чорний жук Крильцем торкнеться до бадилля, – Тоді глухий і низький звук Згадає шум автомобіля.
Глухої ж ночі надворі Згадаю світло електричне, Коли засвітять ліхтарі Гнилі тваринки фосфоричні.
Дивлюсь на довгий, голий шлях – Куди ж то тягнеться він далі? Коли б Вергілій у руках, Читав би римські пасторалі.
Такий нестерпний довгий нуд! Куди подітись од безділля? Пішов би по книжки в сельбуд – Та ба! сьогодні не неділя.
1926.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)