Що, мій коню, що, мій добрий, Годі гарцювати, По байракам через рови Годі вже стрибати, Як, було, колись стрибаєш, Як, було, гарцюєш, Хропеш, іржеш, під собою І землі не чуєш. Шовкова твоя грива З вітром розмовляла, Удила в зубах скрипіли, Збруя вся тріщала. Не заржеш уже тепер так, Не пирнеш ніздрями, Не вириєш у коліно Ямки ти ногами. Тепер ледве ноги тягнеш, Голову схиливши, Невесело і дивишся, Три дні мов не ївши.
Де та сила, що носила Тебе в чистім полі, Як яструба моторного, Що живе на волі? “Літа, літа все забрали, – Кінь сказав мовчавши. –
Серце нудьги не бачило, З горем не стрічалось. До циган, було, поїдеш, Пісень заспівають, Загаркають, затанцюють, Душу потішають. Інколи і так траплялось: Все позаставляєш, Копійки нема в кишені – Байдуже, гуляєш!
Тебе, було, осідлаю, Я на тебе сяду, Шабля збоку брязкотіла,
Несе, що їй попадеться, Де схоче – покине, Да не довго попограє – І сама погине. О! Якби тая водиця Да не запинилась, Не одному б в жарке літо Вона пригодилась. Якби ти не такий щирий І я не завзятий, Не прийшла б ще наша пора Де так розмовляти.
Люта доля щастя моє Кинула у воду Глубокую да й сказала: “Шукай собі броду”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)