Віктор Забіла – Повіяли вітри буйні

Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем. Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю. Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили. Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо. Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена.

На зорі косою. Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє. Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій зав’яла.

І листочок

зелененький Зсохне й пожовтіє; Так і моє серце бідне Молодим змарніє. І в мене неначе в грудях Дещо одірвалось; Не легше мені на серці, А ще гірше сталось. Очі мавши, я не бачу Радосного в світі; Все обридло, все огидло, Не хочу більш жити.

Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце. Чого? – Спитаться у мене – Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б’ється, Чого я бажаю? Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася. За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко.

Не раз плакала зі мною, Не раз і сміялась; Казала,

що тільки в світі Мною і втішалась. Як побачу, було, слізки – В грудях важко стане, Прошу, було: \”Не плач, серце\”, – Поки перестане. Зате ж, було, як веселу, Де я її стріну, Щасливіший всіх на світі Був на ту годину. Тепер бачитись ніколи Не хочу я з нею; Не люблю я людей в світі З такою душею. Що божаться не по правді Да душу ламають; Такії уже ніколи Добрі не бувають.

Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує. А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити. Ой повійте, вітри буйні!

Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Віктор Забіла – Повіяли вітри буйні