Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем.
Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю.
Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили.
Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо.
Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена. На зорі косою.
Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє.
Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій
І листочок зелененький Зсохне й пожовтіє; Так і моє серце бідне Молодим змарніє.
І в мене неначе в грудях Дещо одірвалось; Не легше мені на серці, А ще гірше сталось.
Очі мавши, я не бачу Радосного в світі; Все обридло, все огидло, Не хочу більш жити.
Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце.
Чого? – Спитаться у мене – Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б’ється, Чого я бажаю?
Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася.
За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко.
Не раз плакала
Як побачу, було, слізки – В грудях важко стане, Прошу, було: “Не плач, серце”, – Поки перестане.
Зате ж, було, як веселу, Де я її стріну, Щасливіший всіх на світі Був на ту годину.
Тепер бачитись ніколи Не хочу я з нею; Не люблю я людей в світі З такою душею.
Що божаться не по правді Да душу ламають; Такії уже ніколи Добрі не бувають.
Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує.
А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити.
Ой повійте, вітри буйні! Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава!.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)