Творчість В. Симоненка являє собою самобутнє явище в українській літературі та поезії. Його вірші відрізнялися непримиримістю до кривди, злободенною тематикою того часу, глибоким патріотизмом і справжньою народністю. Поезії цього видатного поета об’єднує любов до свого народу і Батьківщини, прагнення побачити свою Вітчизну незалежною та вільною.
Адже він добре бачив, як у тенетах фальші, бюрократизму і лживого патріотизму партійних діячів гине рідна Україна, знищується найголовніша і найперша скарбниця українського народу – його
Поет і справжній громадянин своєї країни В. Симоненко не міг на це спокійно дивитися. Будучи глибоко порядною і виключно чесною людиною, для якої найвищим ідеалом є правда, у своїх творах поет гнівно викривав убогих і ницих духом підлабузників, бездарних господарників, брехунів і недорікуватих демагогів, які забули про совість і честь, “пробиваючись у чини і крісла”.
“Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало? Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій”.
Життя Василя Симоненка прийшлося на часи розквіту бюрократичної системи Радянського
Незважаючи на те, що в той час вже минуло багато років, як не стало батька усіх народів Йосифа Сталіна, але його дух уперто жив у коридорах влади. Свідомість сильних світу цього та їх авторитарну сутність В. Симоненко викриває у одному з найкращих своїх віршів під назвою “Монархи”:
“Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали:
– Ми символ доби”.
У цій поезії поет протиставляє їм, “обцілованим” і “особливим”, звичайних трударів, простих людей і в той же час справжніх велетнів духу.
“А поруч вставали некороновані
Корифеї і справжні вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було”.
Вся творча діяльність В. Симоненка була пронизана палкою синівською любов’ю до єдиної своєї матері – неньки України, до свого народу, якому довелося страждати не одне століття. Безкомпромісний і чесний поет-шестидесятник В. Симоненко свої гнівні обвинувачення спрямовує проти катів, які у різні часи були винуватцями страждань українського народу на рідній землі, на якій “Мільярди щасть розвіяні у прах”, “Мільярди вір зариті в чорнозем” і “Уже немає місця для могил”. Свій вірш-памфлет під назвою “Пророцтво 17-го року” поет спрямовує проти жорстоких катів і гнівно кидає їм свої звинувачення:
“Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули”.
Але незважаючи ні на що В. Симоненко свято вірить, що прийде час і український народ встане з колін, пробудиться, згадає свою славну історію, усвідомить свою національну гідність і відродить свою велич, яку протягом століть намагалися з нього вибити. Людина, народ і Батьківщина – це улюблені теми поезій В. Симоненка. Про віру в краще майбутнє, шанобливість до українського народу і велику любов до своїх співвітчизників стверджує і його звертання до нащадків: “Генії! Безсмертні!
На коліна станьте перед смертними людьми!”.
В. Симоненко обрав дуже важкий шлях поета-правдолюбця, але протягом свого недовгого життя він жодного разу не звернув з цього шляху і не схибив. В одній із своїх поезій під назвою “Є тисячі доріг, мільйони вузьких стежинок” поет розкриває свій творчий шлях. Показово, що цей вірш В. Симоненко написав незадовго до своєї смерті. У ньому В. Симоненку у ролі ліричного героя довелося “малий зажинок почати на ниві нерясній…”.
Проти у героя була можливість вибратися з цієї халепи, взувши холуйські “постоли” або пішовши до сусідів у найми. Але такий вчинок означав би зраду своїй ниві, відцурання від рідного народу, відмову від рідного поля. Батьківська нива у поезії уособлює рідну землю, а цього ніяк не міг припуститися поет – рідний син своєї країни. І ніякі випробування, ніякі погрози не могли змінити його життєвих переконань і його намірів.
“Бо нива ця – моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде”.
Ішла одна така стежинка та зненацька обірвалася. Обірвалося на вищій ноті поетичне слово В. Симоненка, обірвалося воно на самому зльоті, але творчість цього видатного поета назавжди залишиться у літературній скарбниці нашого народу і буде жити вічно.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)