Серед “шістдесятників”, чиї твори були заборонені або й зовсім не друкувалися, яскравою зіркою сяє ім’я Василя Симоненка. Ця велична постать символізує найсвятішу традицію української класичної літератури – бути захисницею інтересів простого народу.
Поет прожив всього 28 років, але його творча спадщина не може залишити нас байдужими. Він рано збагнув своє призначення, не боявся його:
Я хочу бути несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
Тліть помаленьку –
Щоб довести це, Василь Симоненко стає духовним мечем свого покоління. З гнівом і сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями катував народ. “Де зараз ви, кати мого народу?” Але автор вірить у свій народ, у його майбутнє: “Народ мій завжди буде”.
Поет став виразником народної совісті, правди, сподівань на те, що прийде справжня демократія. А з нею відродиться духовне житія українського народу. Вірші Василя Симоненка актуальні і сьогодні.
Своєю творчістю поет виковує в нас любов до Батьківщини, до матері, до праці, до землі.
Поет, народжений українською землею, залишив свій слід у серцях прийдешніх поколінь:
і на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)