Сценарій
Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ
ПІД ШАЛЕНСТВОМ ВЕСНЯНИХ ЗЛИВ
В. Симоненко
(Літературно-музична композиція за творчістю В. Симоненка)
Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ
ПІД ШАЛЕНСТВОМ ВЕСНЯНИХ ЗЛИВ
В. Симоненко
(Літературно-музична композиція за творчістю В. Симоненка)
Шкільний зал прибраний під українську світлицю – квітами, рушниками, вишивками. На стіні – портрет В. Симоненка, під ним – дати життя письменника: “1935-1963”, a нижче – його слова:
Можна все на світі вибирати сину,
Вибрати не можна
Учитель: В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля…
Нe дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
З такими словами перестороги звертався до українців великий Кобзар – Тарас Шевченко. Бо хто забуває свою рідну мову, свою культуру, той перевертень, адже мова, народна творчість, мистецтво – найдорожчий скарб кожного народу, який треба оберігати, леліяти, примножувати. І як болісно чути сьогодні, що такі гіркі слова докору про те, що ми зневажаємо
Але водночас теплотою і радістю наповнюється серце, коли звучить поезія Василя Стуса, Миколи Вороного, Богдана Лепкого, Олександра Олеся. Щодня нас чекає радість зустрічі з новими іменами.
Звучить лірична українська мелодія.
Через якийсь час музика поволі стихає.
Ведуча: Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду –
Ти у грудях моїх,
У чолі І в руках.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.
Ведучий: Я живу тобою І для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Ведуча: Народ мій! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ведучий: Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітер,
Здрастуй, свіжосте нив.
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.
Ведуча: Так писав Василь Андрійович Симоненко – великий син України, її геніальний поет.
Ведучий: Його палкому і ніжному слову присвячується наш вечір.
Ведуча: Давайте пройдемо сьогодні з вами дорогами Симоненка – важкими, трагічними і короткими. Безрадісним, осіннім, але не сльозливим було життя поета.
Учень: Починається Симоненкова дорога, звичайно, з Біївців – того невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до великого людського океану. А на тій вулиці стоїть сиротою старенька селянська хата, де й народився майбутній поет Василь Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета:
Ти приймала і щастя, і лихо,
Поважала мій труд і піт.
І з-під сірої теплої стріхи
Ти дивилася жалібно в світ.
А хіба ж то хата синіми вікнами “дивилася жалібно в світ”? Тож юний Василько своїми допитливими очима заглядав у тривожне людське життя.
Ведуча: Людині дана доля… Але погодьтеся, коли в маленької дитини немає батька – це біда. Василь ріс без батька.
Він страждав. Про свій біль міг розказати не кожному, можливо, тому й вилив цю рану життя в маленькій новелці:
У Василя немає тата,
Не питайте тільки, чому.
Учениця читає новелу В. Симоненка
Кривда /”У Івася немає тата… “/
Ведучий: Плинули дні, Василько ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив свого дідуся, бо він замінив батька, став найпершим І наймудрішим порадником у житті.
Учень: У мене була лише мати,
Та був іще сивий дід,
Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід…
Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь,
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.
А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова
І все
В очах моїх ожива.
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні…
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені…
Ведуча: Так непомітно, так блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь – студент Київського університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі й привітні вірші. І увіковічнюються в них до щему рідні люди – родичі, односельці, краяни. Вони ж бо і є Народ.
Ведучий: У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, худенька, майже непомітна бабуся. Звали її Онисею. Жила сама-самотою.
Трьох синів, як орлів, викохала вона – і всі троє полягли на фронті. І ось їй присвячує поет щирі скорботні рядки.
Учениця читає вірш “Баба Онися”
/У баби Онисі було три сини,
У баби Онисі синів нема… /
Звучить пісня “Рідна мати моя”
/Сл. А. Малишка, муз. П. Майбороди/
На сцену виходить Мати і назустріч Син. Він обіймає її, а потім читає вірш, присвячений матері:
/В хаті сонячний промінь косо
На долівку ляга з вікна… /
Мати: Спасибі тобі, соколику мій. Тільки ж бачу, ой як непросто прийдеться тобі на світі з такою душею.
Юнак пригортає матір до себе.
Обоє повільно виходять.
Ведуча: Як би там не було, а юність бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає в скронях, ніжним квітом любові спалахує серце. І те п’янке, незбагненне солодке почуття переливається в чарівну поезію.
Звучить мелодія скрипки. Під її супровід учень читає поезію “Вона прийшла”.
/Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів… /
Виходять Юнак і Дівчина..
Юнак: Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю –
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання у нас – віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки…
Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Дівчина: /Коли вона читає, юнак поволі йде зі сцени/
У селі, де Удай повносило
Береги прорізав, як багнет,
Вперше світ побачив ти, Василю,
Непоправний мрійник і поет.
А земля не тільки слала квіти,
Не була безхмарною блакить,
Про твоє дитинство незігріте
По-своєму можу я судить.
Потім – щедрий дар аудиторій:
Болі всіх світів, епох, творців.
Ми всерйоз писали для історії,
Мучилися над безсиллям слів.
Ще не вбравшись в пір’я, жовтороті,
У орлині рвалися світи…
Краплю невигойної скорботи
Залишив у мене в серці ти.
Не тому, що розійшлись дороги,
Запетлявшись у дзвінкій юрбі.
Хай вже ті, що підставляли ноги,
Нині в друзі мостяться тобі.
Хваляться, що успіхам раділи,
Чарку за поезію пили.
А мені болить – не догляділи,
А мені болить – не вберегли.
Посивіла до світанку ненька,
У очах відстоялась зима…
Гляньмо в очі віршам Симоненка,
Тим, що е, і тим, яких нема!
Ведуча: Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено як, мабуть, ніхто на землі.
Ведучий: Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою.
Учень читає вірш В. Симоненка “Злодій”
/Дядька затримали чи впіймали,
Дядька в сільраду ескортували… /
Ведуча: Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті “відгодовані демагоги й брехуни” не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали…
Ведучий: В останній рік життя у Симоненка залишається єдиний вірний, незрадливий друг – папір. Поет розпочинає свій до болю чесний і трагічний “Щоденник”.
Учень: Щоденниковий запис від 6 липня 1963 року
“Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння.
Це найстрашніше”.
Учениця: Щоденниковий запис від 22 липня 1963 року
“Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко?
Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене – більше, ніж достатньо.”
Ведуча: Так думав поет у той день, так розраховував, але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десять літ – менш як через 5 місяців навіки зупинилося його серця. На 28-у році згасла Симоненкова зоря, та навіки залишилися з нами його вогненна поезія.
Звучить народна пісня “Ой горе тій чайці… “
Мати: Уже чверть віку, як немає сина.
Тепер про нього всі говорять,
І безліч друзів об’явилось.
А як йому було під небом синім
У ті глухі, холодні роки?..
Нікому серце не відкрилось.
Й ніхто із вас, ніхто не відав,
Як тяжко жити довелося…
Тепер возносите в печалі
І хвалите його на всі лади.
Чому ж тоді ви всі мовчали,
Немов набрали в рот води?
Чому не віддали хоч по краплині
Ще за життя – цих слів, уваги?
Коли по смерті сина вкрили
Підозри, осуд і зневага…
Я не виную вас, не докоряю.
Мені лиш смуток душу ятрить.
За сина заступитись маю право –
Святеє право матері.
Отож, не треба слів, не треба.
Як грім у небі,
Мій син… Василько мій про себе
Скаже сам.
Учень читає поезію “Україно! Ти для мене –
Диво”, учениця – “Ти знаєш, що ти – людина?”
Учитель: Багато ще міг би поет створити. Може, лише на третину відміряв свого звитяжного шляху, а скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими непройденими верствами.
Як сліпучий метеорит, на мить спалахнув він на небосхилі українського письменства, щоб навіки увійти в безсмертя. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей – Батьківщина повік не забуде його.
І сьогодні ми знову виразно чуємо його дзвінкий, бадьорий юнацький голос, що лунає як здійснене пророцтво:
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.
Звучить пісня “Виростеш ти, сину”