60-ті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді – В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса, В. Забаштанського… Вони по-новому, на противагу “поезії безплідній, як толоці” (В. Симоненко) часів сталінщини, прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу.
Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних перемін, відродили віру в найсвятіші ідеали – добра, правди, справедливості.
Творчість В. Симоненка має чимало
За свідченням того ж Олекси Мусієнка, поет разом з художницею-однодумцем Аллою Горською обходив десятки сіл навколо Києва, розпитуючи людей і виявляючи місця масового поховання невинних жертв сталінського беззаконня. В одному із своїх віршів В. Симоненко гнівно запитує:
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
Він, сповнений гарячих патріотичних почуттів, глибоко переконаний:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ці пафосні рядки – не гола декларація, а громадянська позиція поета. В. Симоненко вболівав за упосліджені долі своїх сучасників, їх важкий щоденний труд, за принижену національну гідність українців. Тому провідна тема його творчості – Україна, “Вкраїнонька”, “земля з переораним чолом, з губами, пересохлими від сміху”. У поезіях В. Симоненка вона постає і в духовних портретах людей праці, їх гірких доль (“Дід умер”, “Баба Онися”, “Жорна”, “Піч”), і в щемливо-трепетних рядках “Лебедів материнства”, і в публіцистично наснажених, енергійно-напружених віршах “Україні”, “Земле рідна!
Мозок мій світліє…”.
Уже перша збірка поета “Тиша і грім” (1962 р.) полонила читачів змістовністю і простотою вислову, зрілістю думок і справжністю почуттів, по-молодечому завзятих. Вона засвідчила, що в літературу прийшов самобутній поет, поет-заспівувач. Своєю творчістю він, як справедливо вважає Олесь Гончар, “став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників”, став лицарем, витязем нового етапу в українській поезії, а витязь – значить відважний, доблесний воїн, борець за правду життя і красу світу засобами художнього слова.