Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”.
Переклад Світлани Хміль Перекладач: Світлана Хміль Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ – ХХ сторіччя (укладач Д. С. Наливайко).- К.: “Навчальна книга”, 2002. 1 Славлю себе! І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить. Я байдикую і тішу душу свою, Блукаю і байдикую собі на вдоволення… оглядаючи списи травинок літніх. Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього грунту, з цього повітря.
Народжений
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають. Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання, Природа не знає цензури, вона повна первісних сил. 6 Послухай-но, що це – трава? – повні жмені простягши, дитина спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це. Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій. Може, це хусточка бога, Дарунок запашний, на згадку
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і говорили: – Чиє? Може, трава й сама – дитина, новонароджене малятко рослинне. Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить, Славне буяння на землях чорних народів і білих, Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, однакове й у них беру. А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил. Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих, Може, я навіть знав і любив би тих юнаків, Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з матерніх лон, Нині сира земля для них – матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів, Темніша від безбарвних борід старих чоловіків, Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних. О, я відчуваю нарешті, що це – язики, і вони щось нам кажуть, І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно. Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з матерніх лон. Де вони ділися, літні і юні мужі? Де вони ділися, жони і діти? Вони бадьорі, повні життя де-небудь, Найменший паросток твердить, що смерті немає, І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з’являється знову. Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує, Померти – це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.