Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”. Переклад Л. Герасимчука

Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”.

Перекладач: Л. Герасимчук Джерело: З книги: Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія. 10 клас – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2003. 1. Себе я прославляю, себе я оспівую,

I те, що приймаю я, приймете й ви, Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам. Я тиняюся, шукаючи свою душу, На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся й розглядаю стебло травинки. Мій язик, кожен атом моєї крові складається з цього грунту, з цього повітря;

Народжений тут від батьків, зароджених тут батьками,

котрі так само тут народилися, Я, тридцятисемирічний, Без жодної хворості, розпочинаю I сподіваюся не урватися аж до смерті.

Вірування та вчення, всіма облишені, Ви відступили убік – але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто, – Я прихищаю всі – правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші: Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою. 14.

Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч, “Йо-хонк!” він кричить, і для мене внизу це лунає наче запрошення, Простакові це здатися може безглуздям, та я вслухаюсь уважно, Розумію, навіщо він кличе в зимове небо. Прудконогий

північний олень, кіт на порозі, синиця, собака дикий у преріях, Виводок поросят смикає свиню за соски – і та рохкає, Індичка своїх індичат крилами затуляє, – I в них, і в собі я бачу той самий давній закон.

Варто мені торкнуться землі стопою, як звідти зринають сотні прихильностей I перед ними мізерніє все найкраще, що можу сказати. Я закоханий в тих, що ростуть просто неба, В людей, що живуть серед стад, що скуштували життя над берегом океану, чи в нетрях,

У стерничих і в будівничих суден, у майстрів із сокирами й довбнями, в кучерів, що правлять кіньми. Я б із ними їв би та спав би тиждень за тижнем. Що ж є найузвичаєніше, найдешевше, найближче і найприступніше? – я сам,

Я ризикую і витрачаюся, щоб повернути сторицею, Чепурюся, щоб сам себе подарувати найпершому, хто схоче мене узяти, I не прохаю, щоб небо спустилося примсі моїй на догоду, – Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди. 6.

Спитала дитина: “Що таке трава?” – і повні пригорщі мені простягла. Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,

Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої – барви надії – тканини зітканий. А може, це хустинка від Бога, Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку, Десь у куточку й вензель власника, – щоб помітили ми, звернули увагу, запитали – чия? А може, трава – така ж дитина, зрощене зелене немовля.

А може, це ієрогліф такий самий, Що означає: “Росту, де багато землі й де мало, Між чорними та білими людьми; Хай то буде канадець, вірджинець, конгресмен чи негр, – Всім даю я одне і однаково всіх приймаю”. А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста, Може, ти ростеш із грудей юнаків, Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,

Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго Було біля материнського лона, Може, ти і є материнське лоно. Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів, Вона темніша за безбарвні бороди стариків,

Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь. О, я чую нарешті мову стількох язичків, I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь. Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,

I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були Біля материнського лона. Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими? Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?

Вони живі й десь їм незле ведеться, Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді, Бо, якщо вона й з’являлась, то вела за собою життя, – смерть не чигає В кінці шляху, щоб життя зупинити,

Смерть-бо гине при появі життя. Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає, I смерть – це не те, що гадають, – це краще.

20. Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений; Як сила приходить до мене з м’яса, що я споживаю?

Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви? Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати, Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час. Я рюмси не розпускаю, як роблять інші, Мовляв, місяці порожні, а земля – це баюри й твань. Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками

Для інвалідів, конформізм – для родичів дальніх, А я капелюх свій ношу – що надворі, що вдома. Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди? Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з Лікарями порадившись і підбивши підсумок,

Я знаю: кращого м’яса немає, ніж на моїх кістках. В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, I, добре чи зле мовлю про себе, – це стосується їх також. Я знаю, що я налитий здоров’ям, До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, – Це послання до мене – я мушу їх прочитати.

Я знаю, що я безсмертний, Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля, Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зигзаг, який

Діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом. Я знаю, що я величний, Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе.

Я бачу, що закони світу не просять пробачень (Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім). Я такий, який є, – цього досить, I нехай ніхто більше цього не знає, – я вдоволений, I якщо знають усі, я вдоволений теж. Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, – це я сам, І якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років,

Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо. Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних, Я сміюся з того, що ви звете кінцем,

I я знаю амплітуду часу. 21. Я – поет Тіла і я – поет Душі, Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,

Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге – на мову нову тлумачу. Я поет жінки так само, як і чоловіка, I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком, I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей. Я пісню співаю розпросторення або гордості,

Доволі ухилянь і вимолювання, Я покажу, що розмір – це тільки розвиток. Ви залишили позаду інших? Ви – президент? То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,

Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч, Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч. Прилинь, гологруда ноче, прилинь, магнетична, живлюща ноче!

Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок! Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче! Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле! Земле дрімотних і вологих дерев! Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!

Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю! Земле світла і тіні, що скалками грають на річці! Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші! Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті! Усміхнись, бо йде твій коханець!

Щедротна, ти мені любов віддала – і тобі відповім я любов’ю! О, невимовна, шалена любове!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Волт Вітмен Пісня про себе(Уривки). З книги “Листя трави”. Переклад Л. Герасимчука