Зимовою ніччю, ховаючи від німців, кружляли по полях і переліскам Рибалка й Сотників, що одержали завдання добути продовольство для партизанів. Рибалка йшов легко й швидко, Сотників відставав, йому взагалі не випливало відправлятися на завдання – він занедужував: бив кашель, кружлялася голова, мучила слабість. Він із працею поспівав за Рибалкою. Хутір, до якого вони направлялися, виявився спаленим.
Дійшли до села, вибрали хату старости. “Здрастуйте, – намагаючись бути ввічливим, привітався Рибалка. – Догадуєтеся, хто ми?” –
Вони йшли через поле до дороги й раптово вловили спереду шум. Хтось їхав по дорозі. “Давай бігцем”, – скомандував Рибалка. Уже видні були два підведення з людьми.
Залишалася ще надія, що це селяни, тоді все обійшлося б. “А ну, стій! – донесло злий
Побувавши в доброму десятку безнадійних ситуацій, Сотників не боявся смерті в бої. Боявся тільки стати тягарем. Він зміг зробити ще кілька кроків і відчув, як ожгло стегно й по нозі потекла кров.
Підстрелили. Сотників знову заліг і почав отстреливаться по вже помітним у темряві переслідувачам. Після декількох його пострілів усе стихло.
Сотників зміг розглянути фігури, що верталися до дороги. “Сотників! – почув він раптом шепіт. – Сотників!” Це Рибалка, що пішов уже далеко, все-таки повернувся за ним. Удвох над ранок вони добралися до наступного села. У будинку, куди вони ввійшли, партизан зустріла дев’ятирічна дівчинка. “Як мамку кличуть?” – запитав Рибалка. “Демичиха, – відповіла дівчинка. – Вона на роботі. А ми вчотирьох отут сидимо.
Я сама старша”. І дівчинка гостинно виставила на стіл миску з вареною картоплею. “Я тебе тут хочу залишити, – сказав Рибалка Сотникову. – Відлежися”. “Мамка йде!” – закричали діти. жінка, Що Ввійшла, не зачудувалася й не злякалася, тільки в особі її щось здригнулося, коли вона побачила порожню миску на столі. “Що вам ще треба? – запитала вона. – Хліба? Сала? Яєць?” – “Ми не німці”. – “А хто ж ви? Червоні армійці? Так ті на фронті воюють, а ви по кутах шустаєте”, – зло вимовляла жінка, але відразу зайнялася раною Сотникова.
Рибалка глянув у вікно й отпрянул: “Німці!” – “Швидко на горище”, – розпорядилася Демичиха. Поліцаї шукали горілку. “Немає в мене нічого, – зло отругивалась Демичиха. – Щоб вам здохнути”.
И отут зверху, з горища, трахнув кашель. “Хто в тебе там?” Поліцаї вже лізли наверх. “Руки нагору! Попалися, голубчики”.
Зв’язаних Сотникова, Рибалки й Демичиху повезли в сусіднє містечко в поліцію. У тім, що вони пропали, Сотників не сумнівався. Мучила його думку про те, що вони виявилися причиною загибелі от для цієї жінки і її дітей… Першим на допит повели Сотникова. “Ви думаєте, я скажу вам правду?” – запитав Сотників у слідчого Портнова. “Скажеш, – неголосно сказав поліцай. – Усе скажеш.
Ми з тебе фарш зробимо. Повытянем всі жили, кості переламаємо. А потім оголосимо, що всіх видав ти…
Будилу до мене!” – наказав слідчий, і в кімнаті з’явився буйволоподобный здоровань, величезні його ручищи відірвали Сотникова від стільчика…
Рибалка ж поки нудився в підвалі, у якому зненацька зустрів старосту. “А вас-те за що посадили?” – “За те, що не доніс на вас. Пощади мені не буде”, – якось дуже спокійно відповів старий. “Яка покірність! – думав Рибалка. – Ні, я все-таки за своє життя ще повоюю”. І коли його привели на допит, Рибалка намагався бути покладливим, не дратувати зрячи слідчого – відповідав докладно й, як йому здавалося, дуже хитро. “Ти хлопець начебто з голо-
Виття, – схвалив слідчий. – Ми перевіримо твої показання. Можливо, збережемо тобі життя. Ще послужиш великої Німеччини в поліції. Подумай”.
Повернувшись у підвал і побачивши зламані пальці Сотникова – з вирваними нігтями, що заспівалися в згустках крові, – Рибалка випробував таємну радість, що уник такого. Ні, він буде вивертатися до останнього. У підвалі їх було вже п’ятеро.
Привели єврейську дівчинку Басю, від якої вимагали імена тих, хто неї приховував, і Демичиху.
Наступив ранок. Зовні почулися голоси. Говорили про лопати. “Які лопати?
Навіщо лопати?” – обтяжливо занило Врыбаке.
Двері підвалу відчинилася: “Виходи: ліквідація!” У дворі вже стояли поліцаї зі зброєю на приготування. На ганок вийшли німецькі офіцери й поліцейське начальство. “Я хочу зробити повідомлення, – викрикнув Сотників. – Я партизан. Це я ранив вашого поліцая. Той, – він кивнув на Рибалку, – виявився тут випадково”. Але старший тільки махнув рукою: “Ведіть”. “Пан слідчий, – рвонувся Рибалка. – Ви вчора мені пропонували.
Я згодний”. – “Підійдіть ближче, – запропонували з ганку. – Ви згодні служити в поліції?” – “Згодний”, – з усією щирістю, на яку був здатний, відповів Рибалка. “Сволота”, – як удар, стукнув його по потилиці окрик Сотникова. Сотникову зараз було болісно соромно за свої наївні надії врятувати ціною свого життя людей, що потрапили в лихо. Поліцаї вели їх на місце страти, куди вже зігнали жителів містечка й де зверху вже свешивались п’ять прядив’яних петель.
Присуджених підвели до ослона. Рибалці довелося допомагати Сотникову піднятися на неї. “Сволота”, – знову подумав про нього Сотників і відразу докорив себе: звідки в тебе право судити… Опору з-під ніг Сотникова вибив Рибалка
Коли все скінчився й народ розходився, а поліцаї почали будуватися, Рибалка стояв осторонь, очікуючи, що буде з ним. “А ну! – прикрикнув на нього старший. – Стати в лад. Кроком марш!” І це було Рибалці звичайно й звично, він бездумно ступнув у такт із іншими. А що далі? Рибалка провів поглядом по вулиці: треба бігти. От зараз, скажемо, бухнутися в проїжджаючі мимо сани, урізати по коні!
Але, зустрівшись із очами мужика, що сидів у санях, і відчувши, скільки в цих очах ненависті, Рибалка зрозумів: із цим не вийде. Але з ким тоді вийде? І отут його, немов обухом по голові, оглушила думка: утікати нікуди. Після ліквідації – нікуди. Із цього ладу дороги до втечі не було