Донедавна нам доводило любуватися цим будинком тільки з боку. І, нарешті, мені й моїм однокласникам представилася можливість відвідати цей театр. Я довго чекав цього моменту й от він наступив. Коли наш клас переступив поріг, мене відразу охопило легке хвилювання – як же я буду сприймати побачене мною на сцені?
Адже останнім часом театральні постановки сильно відрізняються від літературних творів. Кожний режисер-постановник намагається внести в них щось своє, щось оригінальне, показати своє бачення що відбувається. Але мучаться сумнівами
Усе розсілися по своїх місцях, продзвенів третій раз дзвінок, і отут усе почалося: згас світло, відкрилася завіса. Переді мною була сцена, обставлена в дусі того часу й згідно описаним у романі подіям. От і заграла Музика, і на сцені з’явилися актори, одягнені в чорно-білі одяги.
Мені це здалося дивним, але в той же час і оригінальним. Їхній зовнішній вигляд дуже гармоніював з оздобленням сцени, вірніше, з тим, як були оформлені стіни. Вони нагадували аркуші паперу, повністю пописані рядками з рукописів Пушкіна.
Як я й припускав, постановка сильно відрізнялася від літературного
Ольга стала перед нами в ролі кокетки.
Але найкраще, по-моєму, удалося передати образ Онєгіна. Навряд чи кого-небудь залишила байдужим сцена дуелі. Актор зміг передати своєю грою весь трагізм події, що відбувається.
Наприкінці опери бурхливі овації не змовкали довгий час. Вдячні глядачі не хотіли розставатися зі своїми кумирами
(1 votes, average: 5.00 out of 5)