Але Пушкін не обмежується зовнішнім описом, він дає читачеві внутрішній мир Онєгіна. У душі героя свої конфлікти, комплекси, парадокси. Автор оцінює Євгенія Онєгіна неоднозначно: “А чи був щасливий мій Євгеній?” Ні,
* …рано почуття в ньому охолонули”,
* “…розлюбив він нарешті
* И лайка, і шаблю, і свинець…
* і “…ніщо не торкало його”Це симптоми щиросердечної недуги. Якого? Пушкіна називає його “російською нудьгою”, подібної “англійському спліну”. Це стан – домінанта характеру Онєгіна. Пушкіна
Холера вражає тіло, а нудьга вбиває душу. У душі Онєгіна немає радості, гармонії, благодаті. У чому причина цієї хвороби душі?
А. Григор’єв у статті “Погляд на російську літературу зі смерті Пушкіна” висловлює думку, що нудьга Онєгіна пов’язана з його вродженим, природним критицизмом, властивому російському здоровому глузду.
Критик затверджує, що критицизм Євгенія й, отже, нудьга походить від його обдарованості, а не від озлобленості, скептицизму, як у Чайльд-Гарольда. Бєлінський уважав, що “озлоблений розум” – “ознака вищої
Онєгін не знає, що йому потрібно, але точно знає, що його не влаштовує те, чим задоволена посередня юрба. Євгеній віддається нудьзі й позіханню.
Цікаво, що лермонтовский Печорин, персонаж добутку “Герой нашого часу”, що так само, як Чацкий і Онєгін, відкидає суспільство, на відміну від Онєгіна намагається взяти в долі свою частку радості. У цих двох героїв життєві шляхи різні, але результат один – нудьга, туга й нудьга. Обидва романи, “Євгеній Онєгін” і “Герой нашого часу”, мають відкритий фінал, як у самого життя.
Писарєв у статті писав, що Онєгін “занадто багато й рано все взяв від життя, усім об’ївся”.
Критик затверджує, що Євгеній “носить гарне розчарування” у торжестві розуму й просвітительських ідей, за допомогою яких неможливо що-небудь із-менить у суспільстві. Нудьга Онєгіна – це не поза, а добровільний тяжкий хрест. Євгеній несе його всюди: у Петербурзі, у селі, у подорожі по Росії. Скрізь його переслідує туга, він тяготиться життям.
Він вертається з подорожі в Петербург, де знову зустрічає Та-Тьяну, і все для нього міняється.
Він кається в тім, що не зрозумів, не полюбив Тетяну (“…як я помилився, як покараний”) і в тім, що на дуелі вбиває свого друга Ленского (“…закривавлена тінь йому була щодня”). У душі Онєгіна прокидається спрага любові, розуміння. Закоханість у Тетяну виліковує Онєгіна від критицизму розуму