Роман “Що робити?” чудовий правдивим відтворенням суспільного конфлікту між людьми старого, відживаючого миру й людьми новими, з демократичних кіл, прихильниками нового матеріалістичного й революційного відношення до життя. В образах Лопухова, Кірсанова, Віри Павлівни Розальской і Рахметова Чернишевський дав типи передових людей 60-х років, руйнівників старих порядків і будівельників нового, тоді ще далекого соціалістичного майбутнього.
Роман захищав вимогу поваги людини до людини, пропагував право всякої людини на вільну працю
В образах Марьи Олексіївни Розальской, її чоловіка, Михайла Сторешникова і його матері, його приятеля Соловцова й почасти Сержа й Жюли дані представники
Тут немає розуміння інтересів і бажань іншої особистості. Деспотичні відносини не допускають між людьми ні щирого почуття, ні довіри, ні взаємоповага – нічого, що радісно опромінює світлі почуття дружби й любові. Демократові Чернишевському особливо ненависний мир панського ледарства, життя на чужий рахунок, відсутності всякої праці.
Тут моральна нечистота одержує особливо огидні форми (Сторешников, Соловцов).
Зовсім інакше осмислюється Чернишевським неправда й бруд життя Марьи Олексіївни, жінки, змушеної всю життя бути в постійній турботі й страху за найперші й необхідні засоби до існування. Вона “зла”, але їй “не можна не бути злий”, до цього приводила її обстановка постійного нестатку, загальна атмосфера неправди, обману й насильства, погроза голодної бідності змушувала її прибігати до безчесних засобів у погоні за матеріальним статком
Якщо в житті багатіїв зовсім немає здорових елементів, то в Марьи Олексіївни зберігаються здорові початки, хоча й подвергшиеся перекрученню в силу тої брудної обстановки, у який протікало її життя. Марья Олексіївна хоча й бруд, але зі здоровими елементами; вона трудилася по-своєму, піклувалася про шматок хліба, боролася за стерпні умови життя. На противагу неправди й гнили старого миру рисуються люди праці, світлих знань і морального здоров’я.
Лопухів і Кірсанов, “обоє рано звикли собі пробивати дорогу своїми грудьми, не маючи ніякої підтримки”, обоє цінують освіченість і науку не через корисливо-життєві вигоди, а як внутрішній світоч, що опромінює життя розумом і світлом, обоє завжди й глибоко щирі й чесні в спілкуванні з людьми. На цих людей можна покластися у всім безумовно.
Рахметов, найбільш чудовий з нових людей, по походженню дворянин, але він пішов від свого класу, віддаючи себе самого й весь свій стан цілком на служіння народу. У колі цих людей панує нове, світле відношення до жінки. Шлюб тут розуміється винятково як справа вільного почуття. Сполучник між чоловіками не повинен перетворюватися в соромливе ярмо.
Любов до людини припускає й містить у собі радість робити всі, щоб коханій людині було краще. Тільки за умови повної взаємної незалежності можливі цілком щирі, світлі й радісні відносини між чоловіками Чернишевський розумів, що дійсна воля для жінок може наступити тільки тоді, коли вона одержить цивільні права й тверду самостійність у трудовому житті суспільства. Тому він тісно зв’язує проблему подружніх відносин із проблемою участі жінки в громадському житті
Малюючи життя Віри Павлівни замужем, воно показує її в таких сторонах діяльних інтересів, коли вона живе не тільки почуттям до чоловіка й думками про себе як про дружину, а прагненням до широкої суспільної корисності (організація майстерні та інше). Ідеал суспільної волі Чернишевським показаний у картинах соціалістичного пристрою в четвертому сні Віри Павлівни. При всьому утопізмі окремих подробиць цих картин, їхня головна основа містить у собі глибоке розуміння джерел майбутнього суспільного благополуччя людини. Щастя, достаток і повнота життя тут рисуються як результат колективної праці на основі високого розвитку науки й техніки, потужними силами яких люди змушують природу служити своїм потребам.
Готовлячи роман до підцензурного друкування, Чернишевський все-таки зумів указати на необхідність у Росії революційної боротьби із самодержавством. Як заклик до революційної готовності у романі був даний образ Рахметова. Натяками, навмисними умовчаннями й недосказанностями, навмисною підкресленістю недомовок – усіляко Чернишевський прагнув позначити, що основа винятковості біографії й поводження Рахметова складається в революційності його прагнень.
Звідси його відмова від багатства для якихось винятково високих цілей, звідси його зв’язку з народом, звідси наполегливе тренування в перенесенні позбавлень і фізичних страждань, звідси ж і загальний пафос автора в характеристиці Рахметова. Люди, подібні Рахметову, ставляться незмірно вище всіх інших позитивних осіб роману: “Велика маса чесних і добрих людей, а таких людей мало, але вони в ній – теїн у чаї, букет у шляхетному вині, від них її сила й аромат, це колір кращих людей, це двигуни двигунів, це сіль солі землі”.
Кінець роману скомпонований як суцільний натяк на швидку перемогу революції й радість її приходу (глава “Зміна декорацій”). Роман Чернишевського, безсумнівно, коштує у зв’язку з літературною лінією гуманізму й утопічного соціалізму. Але він же й ламає цю традицію, удосконалюючи її й піднімаючи ближче до матеріалістичного усвідомлення дійсності. Роман Чернишевського ставиться на зовсім особливе місце порівняно із всею попередньою белетристикою, пов’язаної з утопічним соціалізмом, своею революційною програмою. На противагу іншим утопістам, “Чернишевський був не тільки соціалістом-утопістом.
Він був також революційним демократом”. Образом Рахметова, показом конфлікту майстерні Віри Павлівни із владою Чернишевський указує на неминучість революційної боротьби для повалення всіх старих порядків…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)