Багато літ прожив я. Чув і забув багато, а про Кармаля дуже добре пам’ятаю. Обличчя його пригадується і постать… Звідки прийшов Кармаль, ніхто не знає. Облюбував собі нашу гору: добрим пристановищем для нього була.
Вкрита густим чагарником, а довкола обвивається річка. В тій горі і видовбав Кармаль з хлопцями склеп великий, мов дворець. Зайти – зайдеш, а вийти тільки сам Устим знав як. Ховався він по лісах. Живцем спіймати воліли пани Кармаля.
По селах присилали накази, багато обіцяли за Устима, мабуть, дуже допікав їм. Та ніколи не
А посіпаки панські по слідах гнались, та не такий Кармаль був, щоб у руки датися. Ось тільки бачили – а тут вже й нема. Військо боялось Кармаля. Ще Довбуша хотіли вбити, та куля не брала. Аж тільки гудзиком, дванадцять разів посвяченим, стріляли.
Довбуша взяло, а Кармалю нічого. Дужий та рослий був. Аршин плечі. І побратимів дужих мав. По той бік гори жив Арсень.
Зустрічались часто в лісі. Подружили з Устимом. А про силу Арсеньову, то вже казати нічого. Привів циган медведя. І захотіли
Стоїть медвідь на одній терезі, а на другу гирі кладуть. Поставили десять пудів – мало. Додали ще п’ять, а потім ще три – і зрівнялись. Десь і Арсень взявся.
З медведем поважитись хотів. Зняли гирі. Поставив ногу Арсень, а медвідь і догори пішов.
Куди легший був за одну Арсеньову ногу. Сміється Арсень та й каже цигану: “Ти не на ланцюгу веди його, а за вухо…” Довго сміявся і Кармаль. Устим був здоровий, та й хлопці дужі.
Пани казали – несамовиті. Багато облав було за Кармалем. В неділю раненько десь не було Кармаля з хлопцями.
А двері до склепу були відкриті. Пасла дівка худобу. Сама з Привороття.
Вгледіла, що відкриті двері до склепу, та зайшла і набрала повний фартух золота. Йшла звідти і п’яти потовкла. Сушив батько гроші на вереті, на дворі. Бачив це Кармалюк, усміхнувся злегка та й наказав, щоб більш так не робили.
Добрий був Кармалюк. Назустріч їхав пап. Шість коней запряжено в карету. Поклонився Кармалюк.
А пан і питає: “Чи не зустрічав ти, чоловіче добрий, бува, де в лісі розбійника Кармалюка?”. А Устим і відповідав: “Ні, любий паночку”. Пан і поїхав далі.
Та схопився Устим за колесо і стали коні. Свиснув. Вибігли хлопці. Набрали золота багато.
А до міста йшли жінки, та все обірвані. Зазвав їх до себе Кармаль та й каже: “Беріть золото, хай діти ваші дома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармаля…” Та й пісню співали кармалюківці тоді: – Не захотів Кармалюк Цареві служити Та й пішов у темні ліси Хлопцями рядити. – Як над’їде який купець Чи то пан багатий, Візьміть, хлопці, оберіть – Тілько й вашої плати.
Ви багатих обдирайте Та бідним давайте, І на мене, Кармалюка, Всю надію майте. Хоч я багатих обдираю, Та бідним роздаю; Розсудіть, добрі люди, Я гріха не маю.