Був тихий літній вечір. Сонце щойно сховалося за обрієм. Молодий місяць несміливо виринув з глибини неба. Косарі повернулися з поля.
Аж тут і кобзар із своїм поводирем прийшов до села.
Стомлені виснажливою працею, люди збиралися, щоб послухати плач його кобзи. Тяжка і гірка була панська неволя, але ж під кріпацькими ланцюгами спала велика і могутня сила, яку нічим не знищити.
Мабуть, саме про це співав кобзар, про цс нагадували селянам його пісні. Латана старенька свитина І поношені чоботи нагадували про нелегку долю народного співця.
Мовчазні, невеселі стоять люди, замислившись кожний про своє. Малий Тарас обперся на палицю, уважно стежачи за тим, як перебирають дідусеві пальці струни кобзи. Він мало розумів з того, про то співав кобзар, проте теж проймався настроєм пісні.
Може, то був сум за батьками, за нездійсненністю своїх мрій.
Саме це я побачила на картині “Малий Тарас слухає кобзаря”, так досконало виконаній українським художником Михайлом Дерегусом.