Малий Мирон – дивна дитина. Батько втiшається ним i каже, що вiн чудово розумна дитина, але батько, звiсна рiч, сторонничий суддя. Та й ще Миронiв батько – чоловiк уже в лiтах, ледве дочекався дитини, i, значиться, яка там будь собi дитина, все вона у нього золота, i розумна, i гарна. Сусiди тихо шептали собi, що Мирон “якесь не таке, як люди”: iде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, вiзьме прутик, швякає по повiтрi або стинав головки з будякiв та ластiвячого зiлля.
Серед iнших дiтей вiн несмiлий i непроворний, а коли часом i вiдiзветься з чим-будь,
– Василю, – говорить малий Мирон до малого Василя, – ти доки вмiєш рахувати?
– Я? А доки маю вмiти? Пять, сiм, парканацять.
– Парканацять! Ха, ха, ха! А то скiльки парканацять?
– Ну, скiльки ж має бути? Я не знаю!
– Та то нiскiльки. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сiдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком* (* Б у ч о к – паличка.) об землю: один, два, три, чотири…
Василь слухає, слухає, а далi встав i побiг. Мирон i не замiтив: сидить, цюкає i рахує далi й далi. Надiйшов старий Рябина, кахикає,
Мирон дорахував уже до чотириста.
– А ти, невiтцiвська дитино, є! – сказав старий своїм звичайним, трохи носовим голосом. – А ти що робиш?
Малий Мирон аж звергся * (* Звергтися – здригнутися.) i обернув заляканi оченята на старого Рябину.
– Та ти землицю святу бєш, е? Ти не знаєш, що землиця – наша мама? Дай сюди той бучок!
Мирон дав, не розумiючи майже, чого хоче вiд нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.
– Iди додому та “Отче наш” говори, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити! – сказав старий з суворим видом i пошкандибав далi. Мирон довго глядiв за ним, усе ще не можучи зрозумiти, за що се старий прогнiвався i чого хоче вiд нього.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)