Велика Вітчизняна війна прокотилася по нашій рідній землі, розпаливши в серцях людей гнів і ненависть, залишивши після себе обгорілі будинки, трупи, кров і сльози. І цей гнів за знівечені долі людей, за змучену рідну країну, за те, що довелося пережити нашим співвітчизникам у роки війни, вилився назовні. Через десятиліття здається, що цього не було, або було в далекому минулому, та міни і снаряди, які знаходять і сьогодні, не дають нам забути священний подвиг наших дідів та прадідів. І це ні в якому разі не треба робити, адже це наша страшна історія,
Але було і інше минуле, не менш жахливе і страшне. Досить згадати твори про класову боротьбу, яка і в роки Великої вітчизняної війни не давала спокою українцям, викликала заздрість, недовіру, підозрілість, калічила душі людей. Це теж наша, хоча і ганебна, але все ж таки наша історія.
В роки війни з’являлися на українській землі люди, яким були байдужі долі людей, які невпинно проводили у життя політику партії. Тому з’являлися у нас і продажні люди, і зрадники, які навіть не знали української історії, через це і йшли зі зброєю у руках один
Все це ще більш жахливо, тому що все це – страшна правда, від якої нікуди дітися. Бо разом з ідеєю про вільну Україну, про самостійність і незалежність, прийшли до нас і слова “вождя усіх народів” разом з партійним вказівками, які заперечували факт існування вільного народу у складі СРСР. Навіть німецький офіцер фон Крауз каже про українців: “Вони живуть негативними гаслами очікування Бога, власності, сім’ї, дружби!”.
На мій погляд, про роки війни неможливо написати краще, ніж це зробив у своїй кіноповісті “Україна в огні” О. Довженко. У цьому творі дуже добре видно неприховану правду війни, від якої дуже болісно щемить серце. Виникає перед читачем і сімя Хутірних, і Василь Кравчина, і сімя Запорожців, і багато інших героїв, яких створив не автор, а страшна війна, забравши у них не тільки родичів, а й щось важливе з їхніх душ.
В душах багатьох персонажів повісті залишилося лише чорне згарище, виткане з крові і сліз, незгод і страждань. І це тому, що ця війна була настільки страшною, що змітала з обличчя землі міста і села, а залишала після себе тільки червоне полум’я змарнілих пожеж, попіл від пожарищ і людей, почорнілих від знущань, горя і безчестя.
О. Довженко змальовує у повісті і те, як гнали українських людей у Німеччину – туди забрали дочку Запорожців Олесю, як катували – стратили і Лаврина, батька Запорожців, як вішали – повішено і Демида, діда Запорожця. “Повішені дивилися нагору зі страшних своїх шибениць” – це дуже жахливі сторінки війни. А маленьких і зовсім безпорадних людей німці кидали у полум’я, коячи злочини, від яких волосся на голові піднімалося дибом. А щоб “не клясти, не плакати”, щоб не бачити, як живими горять їхні діти, за ними, проклинаючи ненависних фашистів, кидалися у вогонь і їхні матері.
Пам’ятають усе це люди, яким пощастило вижити у цьому пеклі, пам’ятав це і О. Довженко. “Усе у світі, – за Україну, за єдиний народ, що не знайшов собі в сторіччях Європи, не знайшов людського життя на своїй землі, за народ роздертий”. І спустошені солдати розуміють, що все ж таки головне – це Батьківщина, рідна Україна. Тому й перемагають вони ворога, крокуючи до великої Перемоги. Тому й повертається додому дочка Лаврина Запорожця Олеся.
Хоча вона і відчула на собі увесь тягар страшної війни, але не втратила віру у перемогу: “Нізащо не буде по-німецькому, нізащо!”.
Жахливо, криваво, але дуже правдиво зобразив у своїй повісті “Україна в огні” О. Довженко страшну війну, війну, яка знищувала наших людей не тільки фізично, а й духовно. Автор показав, що в страшній трагедії українського народу винні не тільки фашистські загарбники, а й принизлива політика Радянської влади. Я впевнений, що ця повість назавжди залишиться у пам’яті наших співвітчизників і буде страшним спогадом про невід’ємні сторінки історії українського народу.