“Війна пройшла по землі, залишаючи після себе сльози, кров, трупи, обгорілі будинки, розпалюючи в серцях ненависть і гнів. Він виливається назовні, гнів за змучену рідну країну, за знівечені долі людей, яким довелося пережити жахливі роки війни. Невже це було насправді, невже це й зараз часто знаходять міну, що спить спокійно із часів війни, щоб один раз підірвати на собі якогось неслухняного хлопчика, невже…? Так, це наша Історія, страшна, кривава історія. І не потрібно неї забувати, відмахуючись від жахливих фактів
Але було й інше, теж
Тому й з’являлися в нас на українській землі зрадники, продажні люди, які не знають навіть української історії, тому і йде син на батька із гвинтівкою в руках, тому й убиває його, як Павло
Мені здається, що неможливо краще написати про роки війни, чим це зробив Олександр Довженко. Я так і бачу ту неприховану правду війни, від якої щемить болісно серце. Виникає переді мною й сім’я Запорожців, і Василь Кравчина, і сім’я Хутірних, і ще багато героїв, яких спотворила страшна Війна, забравши й родичів, забравши щось гарне із серця.
Залишилося в багатьох з них тільки чорне пустище, виткане зі страждань, незгод, сліз і крові. Тому що такий страшної була ця війна, що змітала з особи землі й села, і міста, залишаючи позаду тільки чорний попіл від пожарищ, червоне полум’я від пожеж, що змарніли, почорнілих людей від безчестя, горя й знущань. Малює А. Довженко й те, як вішали українських людей – повішено й діда Запорожця, Демида, і як катували їх – стратили й батька Запорожців, Лаврина, і як гнали в Німеччину – забрали й дочка Запорожців, Олесеві. “Повішені дивилися нагору зі страшних своїх шибениць” – це криваві сторінки війни.
Кидали німці й маленьких, ще зовсім безпомічних дітей у полум’я, роблячи ті злочини, від яких піднімається на голові волось. І щоб не бачити, як живими горять їхні діти, щоб “не клясти, не плакати”, стрибали в полум’я посивілі від горя матері, проклинаючи ненависних фашистів. Пам’ятають люди, які залишилися живими, пам’ятає й Олександр Довженко. Пам’ятає й заграва, що далеко була видно навколо, тому що висвітлювало воно безпорадність, розпач людей, їхнє бідне майно, що перетворювалося в попіл. “Усе у світі, – за Україну… за єдиний народ, що не знайшов собі в сторіччях Європи, не знайшов людського життя на своїй землі, за народ роздертий”. І розуміють ці спустошені солдати, що все-таки таки головне – Україна, Батьківщина. Тому й перемагають вони ворога
Тому й приходить додому Олеся, дочка Лаврина Запорожця, відчувши на собі весь тягар війни, але вірить вона в перемогу: “Нізащо не буде по-німецькому, нізащо!”. Жахливо, але дуже правдиво зобразив у своїй кіноповісті А. Довженко криваву війну, війну, що не тільки фізично, а й духовно знищувала наших людей. Він показав, що не тільки німці винні в страшній трагедії українського народу, а й політика Радянської влади на чолі зі Сталіним, так ще й сам народ. Кіноповість “Україна у вогні” назавжди залишиться в пам’яті наших людей як страшний спогад про роки війни, що є невід’ємною частиною нашої жахливої історії
(2 votes, average: 4.00 out of 5)