Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж – такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті “Україна в огні” Довженко засуджує фашизм.
Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство. Україна – це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, терплячими, винахідливими, співучими та мужніми.
Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не розумів вічних істин,
Олеся – найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. “Ой, Боже мій! Що ж воно буде з нами?” – вигукує вона.
З “нами” – це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його. Образ Христі – найтрагічніщий у повісті, бо її привселюдно в партизанському
Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами – “повія”, “устілка”. Ця дівчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупаційного режиму. Образ України доповнюють чоловічі персонажі. Це славна родина Запорожців, які втілюють мужність і силу українського народу.
Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни. У своєму творі О. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові?
Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони “дременули туди, де спокійно жити”. І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів. Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук. Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який “не забудуть і потомки в віках”.
Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко. Потрібен час, який вилікує.