“Поезіє, сонце моє оранжеве!” (Іван Драч) – Іван Драч (1936)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Іван Драч (1936)

“Поезіє, сонце моє оранжеве!” (Іван Драч)

Особливості творчої манери. Іван Драч – поет-модерніст. У тісних рамках “естетичного традиціоналізму” (Юрій Івакін) він уже не міг повністю себе виявити, тож звернувся до “мускулястого” метафоричного стилю, до асоціативного письма, тобто прийому перенесення і поєднання різнорідних понять, явищ, образів, щоб художньо осмислити світ у найрізноманітніших зв’язках.

Поняття універсальності – одне з головних в естетиці поета, переконаного, що сучасна лірика повинна охоплювати світ у всіх масштабах – від безконечно великого до зовсім малого, від зоряних галактик до вогника світлячка.

З раннього періоду Драч творив поезію зорових образів. Звідси його улюблений прийом – кіномонтажне поєднання образів, картин, тобто окремі рядки і фрагменти його поезій пов’язані між собою і взаємодіють за принципом художньої цілісності.

Митець прагнув викликати у читача ефект здивування, несподіване бачення світу, людей, предметів, явищ. Проте здивування не задля ошелешення,

епатажу, а для збентеженості, зачудування. Тому Іван Драч перебував у постійному пошуку нового, видимого у невидимому, поетичного у повсякденному.

Митець оновлював українську лірику модерним мисленням. У його поезіях традиційні образні вислови поєднуються з новітніми, часто в текстах превалюють неологізми й техноцизми, як-от у поезії “Балада ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти”, де синхрофазотрони “ридають, як леви”. З появою Івана Драча українська поезія збагатилася на інтелектуалізм. Проте митець так розгортав ліричний сюжет, що врешті переважала не раціоналістичність, а емоційність, щирість авторських переживань і зізнань.

Відбулося своєрідне злиття, взаємопроникнення реальності й внутрішнього світу поета.

Новаторство в жанрі балади. Перша збірка Драча “Соняшник” ознаменувала новий етап у розвитку української лірики, привернула пильну увагу громадськості. Павло Тичина у своєму щоденнику відзначив поезію Драча “Етюд про хліб”, та ще більше своєю новизною його вразила “Балада про соняшник”, згодом перекладена багатьма мовами світу.

“Балада про соняшник” (1962). Іван Драч реформував жанр балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет. Поет розширює просторові координати художнього світу, сміливо відштовхуючись від побутових, буденних реалій життя і на цій основі піднімаючись до широких узагальнень. У його баладах ліричний суб’єкт вміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У “Баладі про соняшник” побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання, пов’язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси у повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз: “В соняшника були руки і ноги, / Було тіло шорстке і зелене. / Він бігав наввипередки з вітром, / Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, / І купався коло млина, і лежав у піску, / І стріляв горобців із рогатки. / Він стрибав на одній нозі, / Щоб вилити з вуха воду…” Отже, соняшник у баладі – то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак – явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, внаслідок чого реальні предмети стають символами. Митець вдається до підсвідомих, інтуїтивних видінь і зміщень: соняшник поводиться як хлопець, бігає наввипередки з вітром, рве на груші гнилиці, а “красиве засмагле сонце” уподібнюється до дядька-велосипедиста. Водночас образ сонця набуває метафоричного смислу і символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінького сільського дядька.

Миттєві порушення пропорцій, неочікувані просторові й смислові зміщення, асоціативні комбінації явищ і предметів стають важливим інструментом для вираження ідеї твору. В цих видозмінах важливу роль відіграє момент сенсації. Це своєрідний психологічний “зоровий план”, адже зіставлені події і картини вражають свідомість читача.

Образи соняшника і сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нероздільно пов’язаний з реальним життям, яке дає можливість творцеві самореалізуватися. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без “земного”, реального буття, яке обдарована особистість переплавляє у витвори мистецтва. У баладний сюжет знову вривається ліричне начало, і завершує твір монолог: “Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником”.

Національний характер балади виявляється на рівні поетичного мислення та образів. Зокрема,

Володимир Патик. Соняшники. 1988

Павло Тичина помітив у ній відбиття народного світосприймання. Образ “сонце моє оранжеве”, жовтий колір соняшника є невід’ємним атрибутом національної символіки. Геніальний поет записав у щоденнику, що жовтогаряча барва у вірші Драча відповідає “характерові творчого сприймання світла українським народом”, а поетика твору є модерною.

Баладу написано верлібром, ритмічна розкріпаченість якого давала змогу авторові вільно передати рух складних картин, думок і почуттів. Його верлібр спроможний на миттєву концентрацію ідей та образів, раптове напруження переживань ліричного героя.

Значних модифікацій жанр балади зазнав у поезії “Крила”, яка має підзаголовок “Новорічна казка”, тобто небувала історія. Поет зберіг баладний фантастичний прийом, але події розгортаються на побутовому тлі, що підкреслює сірість, примітивність життя персонажа. Драч вдається до засобу іронії, наприклад, змальовуючи, як дядькові Кирилу небесними силами було даровано крила, проте він будь-яким способом хоче їх позбутися: обтинав їх сокирою, тими “крилами хату вшив, крилами обгородився”, вже ті крила розікрали безкрилі поети, а вони знову і знову виростають. Балада набуває ознак іронічної притчі, у якій крізь комічну сцену обтинання й самообтинання “крил”, що символізують талант, щастя, красу, поезію, проступає ідея нашої гіркої долі, національного характеру українця, його хуторянської психології.

Образ Кирила стає уособленням нашого народу, якому постійно обтинали крила, талант, волю і який був таким незахищеним і вразливим, що сам собі чинив зло. Балада наштовхує читача і на проблему “красивого” й “корисного”, таланту й втрати його, коли людина свідомо “відрубує” свої вищі духовні покликання і піддається почуттям корисливості. Поет вчить не губити свій природний талант, не йти на компроміс, а служити добру – власному і народному, тоді й крила не потрібно обтинати.

Іван Драч формував естетику шістдесятників, утверджуючи гуманістичний принцип цінності людської особи, яка для нього ніколи не була “маленьким гвинтиком”. Тому в його творах потужно звучав мотив духовної величі людини. Герої Драча – хлібороби, сільські жінки, матері, люди обдаровані, творчі, перед якими він схиляє голову. Вони працюють натхненно, як художники (“Балада про Сар’янів та Ван-Гогів”).

Ця ідея звучить і в поезіях “Балада про дядька Гордія”, “Балада про батька”, “Балада про випрані штани”, “Балада Золотої Цибулі”, “Балада про хула-хуп”, у циклі “Балади з криниці фольклору. Варіації на теми картин Тетяни Яблонської”, в якому поет досягає синтезу народнопоетичних мотивів і образів, що будуються на основі модерного, науково-художнього мислення.

Поет не стилізує образи під фольклорні, а переосмислює, переплавляє у нову якість, прагнучи розкрити народний погляд на світ, добро і зло, народну філософію. У цьому плані однією з найкращих є “Балада про вузлики”.

Іван Драч зазнав феєричного злету в 60-х і переслідувань у 70-х – першій половині 80-х років, пережив розчарування і прозріння, у кінці 80-х та в 90-х роках – самоочищення від ідеологічних догматів, досяг мистецької самореалізації. Як гуманіст, він ніколи не мирився зі злом, пропагував найсвітліші ідеали, утверджуючи духовну велич людини. Драч модернізував українську поезію не лише за формою, а й за типом образного мислення, наповнивши концептуальною ємністю, філософською глибиною й великою експресивною силою.