Вони вийшли з одного кореня, від тої верби, від калини, від маминої вишні. Вони вийшли з часів “відлиги”, з того титанічного й нелегкого часу, коли перші паростки правди почали пробиватися на українській землі після часів довгого крижаного сталінського завою. Вони були паростками тої правди. Б. Олійник, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко…
Титани української поезіі.
А якби на те моя воля, Написала б я скрізь курсивами: – Так багато на світі горя, Люди, будьте взаємно красивими! – писала Ліна Костенко. В ті часи,
Ти знаєш, що ти – людина, Ти знаєш про це чи ні? – запитував В. Симоненко. Вони були совістю народу у часу. В космічну добу, коли “наш вимпел лежав на місяці, коли будували горезвісний чорнобильский “атомоград”, шістдесятник Василь Симоненко казав: Цілую руки, що крутили жорна У переддень космічної доби…
Разючий контраст – жорна (знаряддя сивої давнини, чи
Тонка й лірична поезія Стуса лише сьогодні відкривається нам: До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься.
Яскравий представник творчої когорти шістдесятників – Борис Олійник. У звичайній, безліч разів змальованій картині пташиного перельоту, Б. Олійник бачить своє – суто індивідуальне: Мовчить старий ватаг, задивлений у себе.
Утома вікова спада з його плеча… Та раптом – змах крила. І на сувої неба Повільно проступа таємний знак ключа… Вони такі різні, поети-шістдесятники.
Але творчість їх об’єднують два основних моменти – людяність і правда. Ці два ключових слова якнайкраще характеризують все, ними зроблене. Складна епоха не зламала їх творчого злету. І прекрасно, що ми зараз можемо насолоджуватися їхньою поезією.