В. Симоненко про історичну місію людини на землі (“Ти знаєш, що ти – людина?”)
В історії української літератури шістдесяті роки стали роками творчості письменників, які віддали свій голос на захист простої людини. Вони намагалися пробити чиновницько-бюрократичну стіну суспільства, де людина була лише “гвинтиком” їхнього апарату, а не творцем своєї долі, своєї історії.
Василь Симоненко вірив у духовну велич свого народу, тому своєю поезією порушував питання про неповторність людської особистості, про сенс життя людини.
Лад, у якому не цінують кожну людину як неповторну особистість – стверджує поет – не можна назвати “народним” і “справедливим”. Він неминуче зазнає краху. Пристрасно і переконливо звучать слова поезії:
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Епіфора “єдина” підкреслює індивідуальність, неповторність кожної людини, а тому “… жити спішити треба, кохати спішити треба”,
Симоненко зумів кількома словами перевернути душу, примусив замислитися над таким простим, але і таким складним запитанням: “Ти знаєш, що ти – людина?” Автор закликає читачів до самоповаги в тому розумінні, що кожна людина неповторна, що вона має право на повагу, любов, щастя, свободу. Кожна людина повинна замислитися: чи так вона живе? Чи гідна вона називатися людиною?
Що залишить після себе нащадкам? Чи згадають нащадки добрим словом, адже:
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
У цій поезії В. Симоненко розкрив місію людини на землі, яка полягає у тому, щоб творити добро, жити за законами моралі, поважати і цінувати неповторність людської особистості.