Панегірик (грецьк. logos panegyrikоs – урочиста промова) – поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого – вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. Він наявний у західноєвропейських літературах а XVI ст. Славлячи тогочасних можновладців, автори порушували і злободенні питання суспільства. В українській літературі П. з’явилися наприкінці XVI ст. (“Просфонема”, 1591). Але панегіричні елементи наявні були ще в період ХІ-ХІІ ст., особливо у похвалах на честь князів у “Повісті минулих літ”, “Київському літописі”,
Кипріяну” Григорія Цамблака; Західно-руському (похвала Вітовту), Галицько-Волинському (похвали данилові Галицькому та Володимиру Васильковичу) та Короткому київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах. На початку XVII ст. з’являлися цілі вітальні цикли у формі декламацій: “Візерунок цнот… Єлисею Плетенецькому” Олександра Митури (1618), “Імнологія” (1630), “Евхаристіон, албо Вдячність ‘ (1632), “Евфонія” (1633). У цих творах наявні барокові елементи – ускладнена форма,
Відомі також оплакувальні П.: “Лямент дому княжат Острозьких” (1603), “Плач, албо Лямент по зестю з світа сего вічной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), “Вірши на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Саковича. до П. відносять також і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні кінця XVI – початку XVII ст. Серед поетів-панегіристів другої половини XVII – початку XVIII ст. – Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Різновидом П. були “антипанегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.
В Україні після доби бароко цей жанр занепав, проте він знайшов для себе сприятливий мікроклімат у Росії, а потім – СРСР (від М. Ломоносова та Г. державша до В. Маяковського та ін.).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)