Так було й з Володимиром: “Він дозволяв собі розкішні примхи, грав у карти й входив у борги, не піклуючись про Майбутнє й передбачаючи собі рано або пізно багату наречену, мрію бідної молодості”. Одним словом, спадкоємець Андрія Гавриловича Дубровского в перше наше з ним знайомство здався нам нітрохи не видатним, парубкові були властиві всі ті витівки й учинки, які, не замислюючись, можна приписати майже всім молодим людям його віку й стану.
Читаючи про дозвільний времяпрепровождении юного Володимира в колі своїх друзів, представляєш,
Дуже корить він себе за те, що довго не одержуючи
Батьківщина для юного Дубровского – це не просте слово. Під’їжджаючи до рідного дому, дізнаючись рідні й знайомі з дитинства місця, “він дивився навколо себе із хвилюванням неописаним”. Усе в ньому викликало трепет і біль: і “берізки, які при ньому тільки що були посаджені біля забору”, а тепер стали “високими гіллястими деревами”, і “двір, ніколи прикрашений трьома правильними квітниками”.
Розчулення й жалість викликала у Володимира добра його нянька Єгорівна, що при зустрічі юнак обійняв з неприхованою любов’ю.
Про зустріч Володимира й Андрія Гавриловича написано всього кілька слів: “…Владимир з жаром обійняв батька свого”. Але й цих декількох слів досить для того, щоб зробити висновок: сыновнее серце за настільки довгу розлуку не охолонуло, воно повно жалості, любові й жалю. Більше того, у цих декількох словах, якими автор передали зустріч батька й сина, на мій погляд, весь Володимир – прямий, стриманий, небагатослівний – точна копія свого батька.
Довідавшись про причину хвороби Андрія Гавриловича, про те, як обійшовся з ним Троекуров, молодий Дубровский збирається мстити. Зносити образи – не в його правилах. Але образа не засліпила Володимира: улаштовуючи на дорогах розбої, він піддає переслідуванню тільки винних, на його думку, людей, тих, які через гроші втратилися своїх людських якостей.
Властиве Дубровскому й почуття товариства. Піймавши на дорозі прикажчика із грошима для гвардійського офіцера, він не відібрав ці гроші, а повернув їх назад. Потім, при зустрічі з матір’ю цього офіцера, він скаже: “Знайте, що Дубровский сам був гвардійським офіцером, він не захоче скривдити товариша”.
Про шляхетність і доброту Дубровского говорить і той факт, що всі жителі колишнього маєтку батька відразу перейшли на його сторону й готові були скласти за нього свого голови. Але прийняти таку жертву Володимир не погодився. Розуміючи приреченість свого і їхнього положення, Дубровский наприкінці повести велить селянам розійтися й упокоритися.
Це найкраще, що міг він для них зробити.
Дубровский – сильний, сміливий, безстрашний. Навряд чи найдеться той, хто стане спростовувати наявність цих якостей у парубка. Але зате як боязким і стриманим здається він нам на сторінках, присвячених зустрічам його з коханою дівчиною – Машею Троекуровой. Любов для Дубровского – почуття чистий, піднесене, обман і любов для нього – несумісні.
Тому й зізнається Володимир Маші, хто він насправді, залишаючи за дівчиною право вибору.
Якщо зібрати все вищесказане про Дубровском воєдино, те вийде образ досить привабливий. Саме таким: чесн, шляхетним, смілив, добрим і ніжним хотів показати свого героя А. С. Пушкін. Що стосується особисто мене, те, познайомившись із життям і творчістю поета, я й самого Пушкіна бачу саме таким.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)