Так писав Василь Андрійович Симоненко – великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:
Дядька я вбити зневагою мушу, Тільки у грудях клекоче гроза! Хто обікрав, обскуб його душу, Хто його совісті руки зв’язав?
Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті “відгодовані й сірі”, “демагоги й брехуни” не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства,
Не розуміють цього лише убогі душею й мозком”, – писав він у своєму щоденнику в останній рік життя. А похмура нова політична зима дедалі лютішала.
Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі: “Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя,
Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення. …Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:
Україно! Ти моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи – все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)