Поряд з персонажами із дворянського суспільства, у повісті “Дубровский” А. С. Пушкін показав ряд героїв із гнобленого дворянами стану – селян. Це не випадково. Тема знедоленості, пригніченості селян, що брали участь у Вітчизняній війні 1812 року й, що одержали в ній перемогу, хвилювала поета ще на початку його Творчості (вірш “Село”). Те, що селяни після закінчення війни не одержали ніякого полегшення, а скоріше навпаки – їхнє життя стало ще несносней, – викликало в автора здивування, збурювання й обурення
Тим часом з епізодів
Це можна сказати про няньку Володимира Дубровского –
Ніколи що не вчилася ніяким наукам, однак російською розмовною мовою, що володіє в досконалості, Єгорівна бачиться нам хоч і наївною, але дуже тямущою й далеко недурною жінкою. Своїм жіночим і материн ским чуттям вона швидко вловила, як треба діяти в сформованій ситуації. І виявилася права: ще кілька днів – і батько не побачив би так улюбленого їм сина, а син не застав би в живі батька
Вражає в цій простій жінці й відданість, з який вона служить своїм хазяям. Довіреного колись їй на виховання дитини Єгорівна сприймає як свого, піклується про нього так, як і про своєму. Коли з паном скоїлося ихо, вірна сім’ї Дубровских Єгорівна доглядала за своїм хазяїном не з якого, або корисливого розрахунку, а по доброті своєї й з подяки: пан ставився до неї з повагою й по^-гарному.
Але так ставився Андрій Гаврилович, очевидно, не тільки до няньки свого сина, до всіх своїх селян він теж ставився по-людськи, бачив у них людей, а не бидло, як це робив Троекуров.
Тільки цим можна пояснити любов і добре відношення селян до свого пана. Образу, що наніс Троекуров Андрію Гавриловичу, селяни Дубровского сприймають як свою особисту. Смерть хазяїна наповнює кистеневских селян болем і гіркотою: “Баби голосно вили; мужики зрідка втирали сльози кулаком”. Добре розуміючи, хто звів їхнього пана в могилу, усвідомлюючи несправедливість, що вчинив Троекуров, бачачи, на чиїй стороні чиновники, що виконують волю деспота й себелюба, селяни Кистеневки палко бажають мстити
Саме тому до панського будинку вночі, із сокирою в руках, прийшов коваль Архип. Рука в Архипа не здригнулася, коли він закривав на ключ двері, за якої перебували ненависні чиновники. Але зате з якою жалістю спостерігає коваль за кішкою, у сум’ятті, що бігає по даху палаючого будинку, з яким гнівом і осудом говорить він дітям: “Чому смеетеся, бісенята…
Бога ви не боїтеся: божия тварина гине, а ви сдуру радуєтеся”.
И ні мінути більше не роздумуючи, коваль кинувся рятувати бідна тварина. Цим епізодом автор хотів показати, що несправедливість і нелюдське відношення більшості представників панівного класу до простих селян привели до того, що в очах селян ці гнобителі здавалися не “божими тваринами”, а, скоріше, породженням диявола. Знаючи, яке живеться селянам Троекурова, кистеневские селяни готові скоріше вмерти, чим потрапити під нього ярмо
Тому й пішли вони все в ліс разом з Володимиром Дубровским, уловивши в молодому хазяїні властиві йому шляхетність, сміливість і справедливість. Але й отут Пушкін залишається вірний своїм поглядам – поліпшити життя селян вірніше всього не збройними повстаннями, а мирним шляхом – реформами. Ці його погляди втілені в заключних словах молодого Дубровского: “Ви розбагатіли під моїм начальством, кожний з вас має вигляд, з яким безпечно може пробратися в яку-небудь віддалену губернію й там провести інше життя в чесних працях і удосталь.
Але ви всі шахраї й, імовірно, не захочете залишити ваше ремесло”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)