У російській літературі радянського періоду, взаимоотношение людини із природою часто зображувалися відповідно до тези тургеневского Базарова ” Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник.” Довгий час кожний з гордістю вимовляв: “Широкий країна моя рідна, багато в ній лісів, полів і рік… “. Так якщо багато – чи значить це, що природні багатства не треба берегти? Безумовно, люди сьогодні сильніше природи, і перед їхніми рушницями, бульдозерами й екскаваторами вона встояти не може
“Прощання із Запеклої” –
Матера – це й острів, і древня деревенька з такою же назвою, матера повинна бути стерта з особи землі. Повинне зникнути все: будинку, городи, луги, цвинтар – вся земля піде під воду на вічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорять баба Дар’я “Вона, жисть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодела вона. Однуе б тільки Матеру?!”
Інша жителька села
Символична та звістка, що спонукала героїв активно діяти, приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матери (живе він на острові, одному богові відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром бабами, він возвестил: мертвих грабують, напевно многой баби могли б баби знести мовчачи, безмовно, але не це.
Коли добралися вони до розташованого за селом цвинтаря, працівники санепидемстанции “докінчували свою справу стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар – щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати, у тебе отут лежать?
Ребяти лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина.
У якої людини духу вистачить “.” Її підтримує все Село…
Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі й не нашім відході вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки беручи приклад з нас. “Неповага до предків є перша ознака аморальності” писав ще Пушкіна
Распутін, міркуючи про це, показує кілька Поколінь. Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабкіше. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що неї хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє про що мовлення.
Для нього не представляє складності вирішити влаштуватися на строительсво греблі, з – за якою й буде затоплений острів. І взагалі він упевнений, що пам’ять – це погано, без її краще. Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій будуть созедать руйнуючи й коли задумаються чого ж у цьому процесі більше, буде вже пізно: надірвані серця не виліковують.
А такі як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб поскарее одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе созеданием: їх улаштовує: що за руйнування платять гроші. Своєрідним символом попередження намальований нове селище, куди повинні побитися селяни. Селище, хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений як – те нісенітно, але по людски. Напевно й прощатися, у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої. А людина обов’язково повинен почувати себе хазяїном землі. Інакше навіщо жити? “Якщо земля – територія й тільки, те відношення до неї відповідне.
Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побили, ні пршлого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає?” Такі міркування викликає талановита повість В. Распутіна
(1 votes, average: 5.00 out of 5)