“Людина й природа в сучасній літературі (по одному-двох добутках)

“Людина й Природа в сучасній літературі (по одному-двох добутках) Двадцяте століття принесло людству безліч проблем, і серед них екологічну. Всі частіше доводиться замислюватися про наслідки нераціонального використання природних ресурсів, про небезпеку забруднення грунту, води й повітря. Природно, Література не може обійти цю проблему. Найбільше гостро екологічна тема коштує у фантастичній прозі, тому що жанр фантастики має багаті можливості для того, щоб показати, до чого може прийти людство.

Так, у романі Гаррисона “Неприборкана

планета” показується взаємозалежність людей і навколишнього їхнього середовища: якщо природу ненавидіти й боятися, то вона відповість тим же. У радянській літературі тема відносини до природи завжди була однієї з основних. Зокрема, особливо яскраво ця тема звучить у Чингиза Айтматова

Я хочу розглянути один з його добутків повість під подвійною назвою “Остання казка. Білий пароплав”. У першій же фразі говориться про дві Казки особистій, персональній казці хлопчика, головного героя, і тій казці про навколишній світ, що розповів йому дід. Це глибоко символічна Легенда про матір-оленихе, що вигодувала

двох дітей-сиріт

Нащадки цих дітей стали винищувати оленів, і тоді мати-олениха назавжди пішла з Іссик-Кулю. Алегорія досить прозаїчна: мати-олениха це природа, загальна прародителька, а всі люди її діти, але всі вони ставляться до неї по-різному. Персонажі повести діляться на два протилежних табори на ті, хто любить природу, розуміє її й вірить древній легенді, і тих, хто до природи байдужий

И хлопчик, і дід Момун ставляться до миру як язичники, бачать душу в кожній травинці, у кожній живій істоті, дають імена каменям. Вони пам’ятають про свої коріння, про те, що вони діти природи. У повісті звучить фраза: “якщо люди не будуть пам’ятати батьків вони зіпсуються”. Негідник Орозкул не пам’ятає джерел, не бачить краси миру, він зіпсований і морально й фізично йому не дане мати дітей

Рід на ньому припиняється, і в цьому вища справедливість, він марний і не приносить нікому ніякої користі. Люди, що не вірять старим казкам і не люблячій природі, безнадійно сліпі. Вони вбивають матір-олениху, без якої їхнє життя неможливе, і з’їдають її, самі не відаючи, що творять. Їхній духовний зір закритий і вони не бачать очевидного

Їхня пам’ять загублена й вони не в змозі усвідомити, що насправді відбувається. Повість глибоко трагична. Гине мати-олениха уособлення природи, що творить сили миру, прародителька всього сущого, і разом з нею духовно або фізично вмирають ті, хто неї любив.

Втрачає свою особистість дід Момун, фізично гине хлопчик, душа якого не в змозі прийняти й зрозуміти всього жаху й трагізму що відбувся. Трагічно кінчаються обидві казки казка хлопчика й казка старого

Але звучить думка про те, що “правда пребудет вовек”. Вища справедливість однаково восторжествує. Природа сотні разів умирала й сотні разів воскресне; її неможливо знищити, головне пам’ятати про це. Пам’яті про свої коріння, про своїх предків учить нас невелика, але дуже глибока повість Чингиза Айтматова, одного із самих талановитих сучасних письменників


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


“Людина й природа в сучасній літературі (по одному-двох добутках)