Неможливо відкрити газету й не прочитати в ній статтю про чергове екологічне нещастя. Статтю про вмирання Волги, джерелі озонового шару й про багатьох інших страшних речах! Соромно сказати, але скандинави приїжджають до нас зі своєю питною водою, а держава не може врятувати опромінених людей, і це роблять за кордоном. Ми повинні визнати, що настав той момент, коли Природа, змушена захищатися від агресії людини, починає його знищувати.
Знищувати по-різному: небувалими повенями, катастрофічними землетрусами, що загрожує підвищенням середньорічної
Але найстрашніше, що робить природа з людиною, – це те, що вона позбавляє його розуму. Людина діловито підрубує гілку, на якому сидить, не усвідомлюючи цього. Але ж без чистої води й повітря, без родючої, живої землі людство приречене на повільну й болісну смерть. І з якою же вбивчою сталістю люди забруднюють саме повітря, воду й землю!
Чи давно це почалося? З того самого моменту, як людина пішла по шляху цивілізації.
Але ж були часи, коли природа й людина розуміли один одного, були єдиним цілим.
Перший з найбільших пам’ятників, що дійшли до нас, давньоруської літератури – “Слово
Цю традицію донесли до нас багато майстрів художнього слова. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що багато класичних добутків, будь те “Євгеній Онєгін” О. С. Пушкіна або ” Мертві душі ” М. В. Гоголя, ” Війна й мир” Л. М. Толстого або “Записки мисливця” І. С. Тургенєва, зовсім немислимі без чудових описів природи. Природа в них бере участь у вчинках людей, допомагає формуванню світогляду героїв.
Таким чином, можна констатувати той факт, що, говорячи про літературу попередніх сторіч, і в тому числі XIX століття, ми в першу чергу мали на увазі той або інший ступінь єдності, взаємозв’язку між людиною й природою. Говорячи ж про літературу радянського періоду, ми змушені міркувати переважно про екологічні проблеми, що виникли на нашій планеті.
Примітно, що ще А. П. Чехов, міркуючи про причини не щасливості, людини, уважав, що при нинішніх взаєминах між людиною й природою людина приречена бути нещасною при будь-якій соціальній системі, будь-якому рівні матеріального благополуччя. Чехов писав: “Людині потрібно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу”.
І не дивно, що багато письменників приділяли темі природи так багато уваги. З письменників-прозаїків можна виділити П. Бажова, М. Пришвіна, В. Біанкі, К. Паустовського, Г. Скребицького, И. Соколова – Микитова, Г. Троепольського, В. Астаф’єва, В. Белова, Ч. Айтматова, С. Залигіна, В. Распутіна, В. Шукшина, В. Солоухіна й інших. Багато поетів писали про красу рідної землі, про дбайливе відношення до матері-природи.
Це Н. Заболоцький, Д. Кедрин, С. Єсенін, А. Яшин, В. Луговськой, А. Т. Твардовський, Н. Фляків, С. Євтушенко й інші віршотворці. Ще Сергій Єсенін у вірші “Сорокоуст” описував дивовижний двобій між “червоногривим лошам” і “чавунним поїздом”, що персоніфікують природний початок і жорстока ковзанка цивілізації.
Єсенін кровно відчував єдність із Батьківщиною, природою, які були для нього єдиним нероздільним цілим, написав унікальні, єдині у світовій поезії по ступені розуміння природи вірші: “Зелена зачіска”, “Лисиця”, “Відговорив гай золота…”, “Я покинув рідний будинок…”, “Пісня про собаку”, “Корова”, “Клен ти мій опалий…” і інші добутки. Єсенін прекрасно почував, що настання цивілізації на світ живої природи веде до необоротних, страшних наслідків. Особливо яскраво ця думка виражена у вірші “Світ таємничий, світ мій древній…”.
Особливо гостра й пильна увага до проблеми екологічного нещастя, варварському відношенню людини до природи, до “братів нашим менших” приділяли у своїй Творчості такі сучасні письменники, як Ч. Айтматов (“Плаха”, “Буранний полустанок”) і В. Распутін (“Останній строк”, “Живи й помни”, “Прощання із Запеклої”, “Пожежа”).
У повістях Валентина Распутіна “Прощання із Запеклої” і “Пожежа” ми спостерігаємо трагічний конфлікт між людиною й природою.
Фактично другий добуток продовжує тему першого, котре, у свою чергу, є логічним продовженням усього попередньої творчості письменника.
Матера – це не просто земля, острів, певна територія, що повинні затопити. Матера – це спосіб-символ. У ньому звучить і щось материнське, ласкаво-владне, і зрілість, і змужнілість, матерість. “Але від краю до краю, від берега до берега вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі – усього, відділившись від материка, тримала вона в статку – чи не тому й звалася славетним ім’ям Матера?” Матера – це частина материка, залишки зникаючого, що витісняє часом шару історії, народного життя. Триста років стояло Село Матера, а скільки років острову, на якому вона стоїть, ніхто не знає. І от люди вирішують, що проблему забезпечення району електроенергією можна вирішити, тільки затопивши її, як у свій час були затоплені сотні більших і малих сіл, сіл, станиць, хуторів, міст.
Один з героїв повісті, Андрій, утішає стару жительку Матери Дар’ю: “Наша Матера на електрику піде, теж користь буде людям приносити”.
Як будуть жити на новому місці, у кам’яних мішках-квартирах жителі острова Матера? Чи приживуться, чи будуть щасливі й спокійні?
Примітно, що знищенню села противляться не тільки люди, сама природа як би віддаляє останній строк затоплення Матери, продляє їй на кілька днів життя – посилає в дні останніх польових робіт заливні дощі, дає можливість Дар’ї і її односільчанам попрощатися з рідною землею, де поховані їхні батьки, де залишається їхні коріння.
Про те, як складається доля от таких переселенців, оповідає інший добуток В. Распутіна – “Пожежа”.
Відірвані від колишніх Корінь люди, такі, як Іван Петрович Єгоров, що колись жив у селі Єгоровка, виявившись у селищі Соснівка, жити там не можуть. Соснівка як би виштовхує їх. Причому чим краще виявляється людина, тим швидше цей процес відбувається.
З’ясовується, що відрив від рідної землі, милої серцю природи, втрата почуття малої батьківщини, землі, на якій стоїть твій будинок, приводить до страшних наслідків: розладу в душі, розколу в сім’ї, втраті інтересу до життя.
Звичайно, Іван Петрович Єгоров не єдиний у селищі чимала людина. Ми переймаємося симпатією й до інших персонажів повісті: Борисові Тимофійовичеві Водникову, А. Броннікову, дядькові Хампо, Семенові Кольцову, дружині Івана Петровича. Процеси корозії душі їх практично не торкнулися.
В екстремальній ситуації, який у повісті є пожежа, кожний показує себе в щирому світлі. Не випадково, звичайно, що кульмінацією всього добутку є саме природне явище. Саме воно допомагає розкриттю характерів людей. Одні мародерствують, знущаються із загального лиха, а для інших навіть під час пожежі існує тільки один моральний “устав” – “чужого не торкни”.
Таким чином, пожежа є переломним моментом у житті людей.
Отже, письменник Валентин Распутін затверджує, що тоді, коли колишні хлібороби починають займатися невластивим ним справою, коли вони кидають рідні місця, те навіть природа повстає проти цього й починаються страшні процеси. Природа, що людина у своїй гордині кинулася скоряти, не прощає йому насильства над собою. І величезна заслуга літератури полягає в тому, що вона б’є тривогу, бореться за людину, намагається розбудити його душу від сплячки, у черговий раз говорить йому про можливості того щастя, про яке писав Сергій Єсенін.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)