На думку багатьох дослідників творчості Набокова, Олександр Іванович Л. являє собою одного з дуже нечисленних набоковскіх героїв, наділеного рисами реальної людини. Роман представляє собою історію життя Л., починаючи з дитячих років (вступ до Балу-шовское училище) і кінчаючи його смертю. Л. – онук забутого композитора й син “досить посереднього” дитячого письменника – з самого дитинства відчуває себе чужим у навколишньому світі (“в перший же день він відчув навколо себе таку ненависть, таке глузливе цікавість…”).
Відчуття
В цей же час Л. зустрічає свою майбутню дружину. Далі в житті Л. наступає перелом. Він грає вирішальну партію з Тураті, під час якої з ним трапляється удар.
Після цього випадку Л. одружується і перестає грати.
Деякий час все йде нормально. Але шаховий світ не залишає Л. у спокої, знову з’являється Валентинов, який намагається заманити “шахового” Л. у світ кінематографа. Л. відчуває себе в пастці і, вирішивши “вийти з гри”, кінчає самогубством.
Образ Л. не має конкретного прототипа, це збірний герой, зіставний з кількома реальними особами. За своїм зовнішнім виглядом мішкуватого, незграбної людини він схожий з гросмейстером АКІБ Рубінштейном. Деякі життєві перипетії юного Л. нагадують юність самого Набокова – він навчався в привілейованому Тенишевском училище (Л. – у Балашовском).
Практично всі дослідники цього образу вважають, що основним прототипом Л. послужив чемпіон світу тих років, знаменитий гросмейстер Альохін. Проте ні в зовнішньому вигляді, ні в способі життя незграбний і замкнутий Л. нічого спільного з ним не має (Альохін – аристократ з відмінним статурою і римським профілем, з прекрасними манерами, дуже товариський). Набоков, створюючи образ Л., “запозичив” для нього в Алехина саму манеру шахової гри (через яку кілька разів пильно спостерігав, будучи присутнім на турнірах).
“Прозорість і легкість Лужинський думки” відповідає алехінской грі. Вона “розходиться немов віялом, який буде складений лише в момент останнього удару” (Зноско-Боровський). Л. зазвичай розглядають як тип героя, якому вороже все навколишнє його – і побут, і люди, і обставини.
Герой іде в “космос мистецтва”, де перетворюється, стаючи творцем, генієм. У цьому світі зникає його незграбність і безпорадність, навпаки – життя стає “струнка, виразна і багата пригодами”. У цьому зв’язку проводиться аналогія, наприклад, з Джойсового Стівеном Дедалус з “Портрета художника в молодості” – та ж неприкаяність в коледжі, то ж відчуття обраності і таємний порив до свободи від середовища (Н.
Анастасьєв). Відрив Л. від шахів, занурення в середу посередніх людей – батьків дружини, їхніх знайомих – призводить до загибелі Л. як творчої особистості і до його фізичного самознищення. Прізвище Л. зустрічалася у Набокова і до створення роману.
В оповіданні “Випадковість” (1924) діє герой – Олексій Львович Лужина, офіціант у ресторані німецького експреса, самотній зневірений наркоман, який кидається під паровоз, не підозрюючи, що його дружина, вибралася з Росії, їде у тому ж потязі, щоб врятувати його.
Мабуть, саме прізвище героя і в оповіданні, і у романі несе на собі значиму навантаження – калюжа, по асоціації з приказкою “сісти в калюжу”. Л. з “Захисту Лужина” потрапляє в розряд “фаустовских” героїв. У нього є і свій “Мефістофель” – Валентинов, люб’язно ввів його в світ великих шахів, а заодно остаточно відрізав будь-яку можливість для Л. нормального зв’язку з людським світом. І світ шахів для Л. відіграє подвійну роль. З одного боку, це світ творчості розуму, світ, для Л. аналогічний світу музики (під час партій він “чує” музичні ноти, мелодії, навіть “музичну бурю”, “фуріозо”).
Але з іншого – Л. вабила в цей світ можливість “панувати”. Перед самим ударом, під час партії з Тураті, Л. раптом “побачив щось нестерпно страшне, він зрозумів жах шахових безодень, в які занурювався”. Набоков помічав, що у випадку з Л. він будував сюжет як “справжню шахову атаку, що руйнує вщент душевне здоров’я мого бідного героя”. Трагедія Л. з романтичного протистояння генія і натовпу переростає в метафізичну трагедію людини, який дійшов до вершини своєї творчості і зіткнувся на цій вершині з чимось, що хоче погубити його. Шанс вийти з “шахових безодень” намагається дати Л. його дружина (у романі вона тільки так і називається – Лужина або дружина Лужина).
Порятунок бачиться їй в одному – у відмові від пристрасті до шахів, у поверненні до “нормального” життя. Але шахи все ж дістають Л – він ще намагається чинити опір, намагається знайти якусь “захист”, але знову звідкись виринає “слизький, огидно соваються” Валентинов з його “німецьким” до-побачення “”.
Він тягне Л. у світ ще більш примарний, віртуальний – у світ кіно, нагадує про нібито угоді: “свої – розрахуємося”. І Л. розуміє, що програв, що його знову затягують у гру, ставлять “мат у три ходи”. Але і самогубство Л. – програш, він падає в “безодню, що розпадалася на бліді й темні квадрати” і бачить, “яка саме вічність догідливо і невблаганно розкинулася перед ним”. Набоков зауважив: “Придивившись до завершальної сцені роману, я несподівано виявив, що книга не закінчена”. Тему взаємини героя і його дару письменник продовжив у романі “Дар” (1938). Тут Л. відродився в образі Годунова-Чердинцева.
Як “заплутався герой” Л. відкриває лінію таких набоковскіх образів, як Цинциннаті і Гумберт.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)