(1830). Підзаголовок роману – “Хроніка XIX століття”. Реальні прототипи – Антуан Берті й Адриен Лафарг. Берті – син сільського коваля, вихованець священика, учитель у сім’ї буржуа Мишу в містечку Бранг, поблизу Гренобля. Г-жа Мишу, коханка Берті, розбудувала його шлюб з юною дівчиною, після чого той спробував застрелити її й себе в церкві під час богослужіння.
Обоє залишилися живі, але Берті судили й, присудивши до смерті, стратили (1827).
Лафарг – червонодеревець, що вбив коханку з ревнощів, раскаявшийся й просивший собі страти
Типологически Жюльен Сорель родинний образам романтичних героїв – “вищим особистостям”, у гордині що нехтує навколишній світ. Загальних
В образі Ж. С. Стендаль осмислив досвід раціоналістичної філософії XVII-XVIII вв., показавши, що місце в суспільстві добувається ціною моральних втрат. З одного боку,
Жюльен Сорель прямій спадкоємець ідей Освіти й Великий французской революції, трьох ключових фігур початку “буржуазного століття” – Тартюфа, Наполеона й Руссо; з іншого боку – екстраполяція моральних метань романтиків – його талант, індивідуальна енергія, інтелект спрямовані на досягнення суспільного становища
У центрі образа Ж. С.- ідея “відчуженості”, протистояння “проти всіх” з кінцевим висновком про свою абсолютну несумісність із будь-яким способом життя. Це незвичайний злочинець, що щодня робить злочину для твердження себе як особистості, відстоюючи “природне право” на рівність, утворення, любов, що вирішується на вбивство з метою виправдати себе в очах улюбленої жінки, усомнившейся в його чесності й відданості, кар’єрист, що керується ідеєю своєї вибраності. Психологічна Драма його душі й життя – постійні коливання між шляхетною чутливою натурою й макіавеллізмом його витонченого інтелекту, між диявольською логікою й доброю, гуманною натурою
Феномен особистості Жюльен Сорель емансипованої не тільки від вікових суспільних підвалин і релігійних догматів, але й від усяких принципів, кастов або класових, виявляє процес зародження індивідуалістичної етики з її егоїзмом і егоцентризмом, з її зневагою засобами в досягненні поставлених цілей. Ж. С. не вдається вбити свою шляхетну душу до кінця, він намагається жити, керуючись внутрішнім боргом і законами честі, наприкінці своєї одиссеи придя до висновку про помилковість ідеї затвердити “шляхетність духу” шляхом кар’єри в суспільстві, до висновку про те, що земне пекло ужаснее смерті. Він відрікається від прагнення встати “над всіма” в ім’я невтримного почуття любові як єдиного змісту існування
Образ Ж. С. вплинув на подальше осмислення проблеми “виняткової особистості” у літературі й у філософії. Відразу після виходу роману критика назвала Ж. С. “чудовиськом”, угадавши в ньому тип майбутнього “плебея з утворенням”. Ж. С. став класичним родоначальником всіх самотніх завойовників миру, що терплять крах: Мартін Иден Дж.
Лондона, Клайд Гриффите Т. Драйзера. У Ницше є примітні посилання на пошуки в автора Ж. С. “відсутніх рис” філософа нового типу, що заявив про верховенство в “вищої особистості” якоїсь “волі до влади”. Однак Ж. С. послужив і прототипом героїв, що переживають катарсис і покаяння. У російській літературі його спадкоємець – Розкольників Ф. М. Достоєвського.
За словами Ніколо Кьяромонте (“Парадокси історії”, 1973), “Стендаль учить нас аж ніяк не егоцентризму, що він проголошував своїм кредо. Він учить нас давати нещадну оцінку оманам, у яких винні наші почуття, і всяким небилицям, якими повний навколишній нас мир”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)