КОСТОМАРОВ МИКОЛА (псевд. – Ієремія Галка, Іван Богучаров; 16.05.1817, с. Юрасовка, тепер Воронезької обл., Росія – 18.04,1885, Петербург) – історик, письменник, літературознавець і критик, публіцист, філософ, етнограф, фольклорист, видавець, редактор, політичний і громадський діяч.
М. Костомаров – засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів (“Книги буття українського народу”), прокламацій і відозв до українського, польського і російського народів, прихильник демократичного республіканського правління,
У грудні 1837 р. склав іспит на ступінь кандидата й записався до драгунського полку. Захопившись в Острозі архівами, полишив службу. Повернувшись до Харкова, цілком віддався науці й літературі.
Ще студентом писав вірші російською мовою. Зблизившись із українською інтелігенцією Харкова, активно співпрацював із видавцями О. Корсуном та І. Бецьким, увійшов до гуртка харківських поетів – романтиків, познайомився
На жаль, ці твори до нас не дійшли. Виступив із драмою “Сава Чалий” (1838), “Українськими баладами” (1839), збіркою віршів “Вітка” (1840), трагедією “Переяславська ніч” (1841). Тоді ж написана повість “Сорок ліг”, в журналі “Молодик” з’явилися переклади з “Краледворського рукопису”, історичні дослідження про С. Наливайка, князів Острозьких, про перші війни козаків із поляками.
1841 р. М. Костомаров подав до захисту дисертацію “О причинах и характере унии в Западной России”. Надрукована й схвалена, напередодні захисту вона була заборонена й спалена як “крамольна”. Дисертант, як зазначили опоненти, багато уваги “приділяє народним масам”, висловлюється “не в російському дусі”, паплюжить “мудру політику наших государів”.
1844 р. учений-українознавець подав другу дисертацію “Об историческом значений русской (украинской. – Ф. К.) народной поэзии”. Після успішного захисту працював викладачем Рівненської гімназії, з 1845 р. – у Першій гімназії та Інституті шляхетних дівчат. 1846 р. обраний ад’юнкт – професором кафедри російської історії Київського університету.
Весною 1847 р. заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства. Відсидівши рік у Петропавлівський фортеці, був висланий до Саратова на 10 років. Нa засланні завершив монографії “Богдан Хмельницький” (1857) і “Бунт Стеньки Разина” (1858). Амністований 1856 р. З 1858 р. постійно проживав у Петербурзі. Тут обраний професором університету.
Мав величезний успіх серед студентів і молоді. Як неблагонадійний, противник монархізму, “сепаратист”, 1862 р. змушений піти у відставку. Йому заборонено повертатися в Україну. Відтоді постійно вів наукову роботу; як член Археографічної комісії опублікував багатотомне видання “Актов Южной и Западной России”, три випуски “Памятников старинной русской литєратуры”.
Створив більш як 200 праць з історії України та Росії.
М. Костомаров був одним із найближчих друзів, побратимів Т. Шевченка, з яким познайомився весною 1846 р. в Києві. Після заслання знову зійшовся з ним у Петербурзі (1859). Залишив спогади про Т. Шевченка, кілька статей про його творчість, був видавцем і популяризатором творів поета, рецензентом “Кобзаря” (1860). М. Костомаров – один із організаторів і видавців журналу “Основа”, засновник недільних шкіл; з його ініціативи і за підтримки були надруковані підручники для недільних шкіл, у тому числі й “Буквар” Шевченка.
Збирав кошти й видавав популярні книжки та художні твори для шкіл. Передав гроші в Російську Академію наук на премію за створення словника української мови (її одержав Б. Грінченко).
Головна проблематика художніх творів харківського періоду – український народ, героїчні сторінки його боротьби за волю. М. Костомаров прагнув розширити художні можливості українського слова, перекладаючи з чеської, польської, сербської, грецької, англійської літератур. Як поет культивував жанри елегії, ліричної пісні, історичної балади, філософської лірики, медитації.
Запровадив неримований ямб, звертався до гекзаметра. У творах поєднував героїко – романтичний пафос із елегійно-ліричними відступами.
Поезія М. Костомарова становить своєрідну філософсько-етичну цілісність, де бувальщина, міф, легенда, переказ, фольклорне чи історичне джерело підпорядковується романтичному осмисленню. Так, у циклі “Українські балади” проявилися національний дух і характер. Як і в інших творах збірки “Вітка”, в баладах виступає романтичний герой – носій добра, чесності, справедливості, критично мислячий волелюбець, який протистоїть тому суспільству, де панує рабство, гніт, соціальне й національне поневолення. Сучасне не задовольняло автора, і він протиставив йому героїчні епохи, опоетизував оборонців України Максима Кривоноса (балада “Максим Перебийніс”), Харкевича й Радана (“Щира правда”), а також величні історичні постаті – Хмельницького, котрий “бездольну” Вкраїну визволяє”, Мазепу, що волю задля України “поквапивсь добувать”, Павла Полуботка, який “не злякався, перед царем як гетьман різво став” (“Дід – пасічник”), борців проти тиранії Тимолеона (“Еллада”), мужнього Прометея (“Давнина”),
Більшість поетичних творів М. Костомарова має лейтмотив “правди й волі”, наснажені громадянським пафосом, у них відчутна оптимістична віра в майбутнє українського народу, який ще спить, але прокинеться, як “прокинуться всі народи”, “розірвуть кайдани неволі й неслави” (“Спить Вкраїна…”, “Діти слави…”), прийде час розплати тиранові, який одержить “за злочинства – в пеклі муки, на землі – прокляття” (“На добраніч”). Фольклор для письменника – джерело і стилетворчий засіб. Тут і зіткнення сильних характерів (“Пан Шульпіка”, “Співець Митуса”), і народнопоетичні трагедійні сцени (“Щира правда”, “Отруї”), і фантастичні перетворення (“Явір, тополя й береза”, “Наталя”, “Ластівка”).
Художні твори М. Костомарова сповнені соціально-політичних і національно-визвольних мотивів, тому офіційна радянська наука відносила їх до реакційного романтизму як буцімто ворожі народові. Знецінювала вона й драматичні твори М. Костомарова, насамперед драму “Сава Чалий” (1838) і трагедію “Переяславська ніч” (1841), як нібито маловартісні, такі, що фальсифікують історичні події. Насправді ці історичні драми – визначне явище в українській літературі початку XIX ст. Це яскраві зразки драматичних ідей, високих пристрастей (вони стоять нарівні з драмами Лесі Українки, В. Винниченка, М. Куліша).
Внутрішній трагізм особи часто розкривався у них через витончено розроблений діалог, що вимагав особливого інтонаційного відтворення на сцені, передавав приховані емоції персонажів, розкривав їхній психологічний стан. Такого роду діалог – новація в українській драматургічній літературі.
Історичні драми М. Костомарова художньо осмислюють історію під кутом релігійного світобачення (“Переяславська ніч”), перенесення минулого з проекцією на сучасне й майбутнє. Поєднуючи в цих творах фольклорні, біблійні та історичні мотиви, образи, автор не лише відкривав етичну цінність українських народних звичаїв, обрядів, високу духовність українського народу, а й прагнув вивести українську літературу за межі провінційності, побутовизму, ввести її в коло світових літератур.
У Петропавлівський фортеці М. Костомаров написав драму “Крємуций Корд” (1849), в основу якої поклав події часів Римської імперії з алюзіями в російську дійсність. Вустами мужнього, чесного історика Кремуція автор засуджував тиранію, беззаконня, урядовий терор, холопське плазування перед деспотами. Надрукована 1862 р. п’єса мала великий розголос, проте не була поставлена в Росії, зате йшла з великим успіхом у Болгарії завдяки перекладові X. Ботєва.
У п’єсі “Загадка” (1862) використано світовий сюжет про мудру дівчину. В трагедії “Эллины Тавриды” (1884) на матеріалі подій із життя діаспорних еллінів І ст. до н. е. М. Костомаров підніс ідею єдності нації в боротьбі проти поневолювачів. Відомий також уривок драми “Украннские сцены из 1649 г.”, в якій виступають історичні особи Богдан Хмельницький, І. Виговський, Юрій Немирич, Адам Кисіль та ін.
Ці особи не могли виступати одночасно, та автор зводить їх, аби висловіші їхнє ставлення до історичної долі України.
Після смерті письменника опубліковані “Рассказы И. Богучарова” (1886). У прозових історичних творах М. Костомарова широко зображено життя й побут українського народу різних епох – від часів козаччини до остаточного поневолення України Московщиною. У повісті “Сын” відтворено один із найрельєфніших образів в історичній белетристиці XIX ст. Осипа Нехорошева, борця за справедливість і людську гідність.
У повісті “Холоп” (інша назва “Холуй”) викрито кріпосницько-боярське свавілля часів Катерини II. У повісті “Кудеяр” обгрунтовується думка про те, що ніякі чужинці не захистять Україну, крім самих українців, відтворено свавілля часів Івана Грозного. На дійсних історичних фактах зловживання владою московськими воєводами в Україні основана історична повість “Черниговка” з доби Дорошенка, прикметна настановою на історичну автентичність і правдивість характерів. Морально-етичній проблематиці (насамперед неминучості покарання за вчинений злочин) присвячена повість “Сорок літ”.
Досить цікавим є забутий і досі обійдений увагою дослідників сатиричний твір М. Костомарова “Скотський бунт” (1875). Це своєрідний твір-памфлет, пророчий погляд письменника у майбутнє.
З 40-х років М. Костомаров постійно виступав як критик і оглядач літературного процесу в Україні. Його перу належать “Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке” (1842), “Малорусская литература” (1871) та рецензії, присвячені Г. Сковороді, П. Кулішу, Марку Вовчкові, І. Нечуєві-Левицькому, М. Старицькому, С. Руданському, Панасу Мирному, Т. Шевченку.
М. Костомаров у статті “Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке” проголосив, що українська мова не є наріччям російської, що вона самобутня, багата, з власними граматичними й лексичними ознаками, здатна розвиватися, в тому числі літературно. Впродовж усього життя учений послідовно боровся за її права, виступав проти царської заборони, шовіністичних цькувань і принижень.
На оборону українського слова спрямовані статті “Мысли южнорусса” (1862), “О преподавании на народном языке в Южной Руси” (1863), “Ответ “Московским ведомостям” (1863), “Украинский сепаратизм” (1864), “Малорусская литература” (1871), “Малорусское слово” (1881), “Задачи украинофильства” (1881) та ін.
В полі зору Костомарова – публіциста постійно перебували проблеми національно-культурного розвитку, які знайшли відображення в статтях “Ответ на выходки газеты (краковской) “Czas” и журнала “Revue Contemporaine” (1861), “Правда полякам о Руси” (1861), “Правда Москвичам о Руси” (1861), “Иудеям” (1864), “Ответ г. Малороссу-Волынцу” (1864), “Украинский сепаратизм” (1864), “Украинофильство” (1881) та ін. Особливе місце серед них посідає програмна стаття “Две русские народносте”, де автор показав відмінність українського національного характеру від російського.
Літ.: Антонович В. Б. Н. И. Костомаров как историк // Киев. старина. 1885. № 5; Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров. Л., 1901; Грушевський М. С. Костомаров і новітня Україна // Україна. 1925. № 3; Грушевський М. С. З публіцистичних писань Костомарова.
X., 1928; Попов П. М. Костомаров як фольклорист і етнограф. К., 1968; Кислий Ф. Костомаров як літературний критик // Укр. мова і літ. у шк. 1971. № 9; Смілянська В. JI. Літературна творчість Миколи Костомарова 11 Костомаров М. І. Твори: У 2 т. К., 1990; Погребенник В. Ф. Микола Костомаров // Історія української літератури (перші десятиріччя XIX століття). К., 1992; Пінчук 10.
Д. Микола Іванович Костомаров. К., 1992; Історія української літературної критики. К., 1988; Кислий Ф. С. Творчість Тараса Шевченка в літературно-естетичній концепції Миколи Костомарова // Шевченкознавчі студії. К., 1994; Яценко М. Т. М. І. Костомаров – фольклорист і літературознавець // Костомаров М. І. Слов’янська філологія.
К., 1994.
Ф. Кислий
(1 votes, average: 5.00 out of 5)