Підручник Українська література 11 клас
Українська література 1920-1930 років
Микола Хвильовий (1893-1933)
Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
(Микола Хвильовий)
Постать Миколи Хвильового в українському красному письменстві особлива. Цей геній доби “Розстріляного відродження” за короткий життєвий вік зробив надзвичайно багато. Завдяки Хвильовому українська новела досягла світового рівня, а його стиль письма став взірцем для багатьох його наступників. Сучасник митця, поет Микола Зеров стверджував: “Із
А Сергій Єфремов зазначав, що всі персонажі творів Миколи Хвильового живі в дії, в описах динаміки, широкого і всебічного розкриття, тому твори цього письменника легко і з захопленням читають усі його співвітчизники.
Микола Жулинський так описав Миколу Хвильового: “Він був високоосвіченою людиною, грізним полемістом, ніжним ліриком, лагідним, люблячим батьком, завзятим мисливцем, чудовим знавцем мисливської зброї і мисливських собак, мав рухливі чорні брови, глибоко посаджені очі.
Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся і утверджувався великий талант, що тягнувся до зір”.
“Іду я дорогою, вітром…” (Микола Хвильовий)
Мотив дороги – один із ключових у творчості Хвильового. Людиною, яка невпинно шукає свій шлях під вічним небом, постає сам митець. Народився Микола Григорович Фітільов, пізніше відомий як письменник Микола Хвильовий, 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині – Сумської області) у сім’ї вчителя.
За спогадами прозаїка, від бабусі у нього – “українська мова, від батька – народницький дух… Дякуючи батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом… Батько чомусь вважав найсильнішим Добролюбова, може, тому я й досі перечитую його…”. Григорій Фітільов мав не лише добрі знання як випускник Харківського університету, а й імперські переконання та агресивну вдачу.
Він любив перехилити чарку, від чого страждали дружина й п’ятеро дітей. Закономірно, що образ матері, Єлизавети Тарасенко, для Миколи Хвильового завжди асоціювався з беззахисністю жінки перед жорстоким світом і її невимовними стражданнями через власну безпорадність його змінити.
У 1904 році батьки розлучилися, й одинадцятирічний Микола та його молодші брат і три сестри залишилися з матір’ю, яка учителювала. Дід Миколи був управителем маєтку власника великих гуралень Кінга. Усім своїм синам він дав добру освіту, й один із дядьків майбутнього письменника дозволив небожеві користуватися своєю досить великою бібліотекою. Хлопчина здобув початкову освіту в Калантаєві, продовжив навчання у Богодухівській гімназії, але не встиг закінчити цей заклад, як почалися заворушення по всій країні.
Великим потрясінням для Миколи стало те, що мільйонер Кінг жорстоко придушив страйк робітників, викликавши на розправу козаків. Хлопець відчув у собі бунтарський дух: “Я ще не знаю, проти кого я буду бунтувати, але я вже знаю, що “так жити не можна”. Підлітком Микола приєднався до заробітчан, у пошуках заробітку мандрував Донбасом й південними степами, де по кілька днів підряд не мав і крихти в роті. Не витримавши спазмів голодного шлунка, одного разу Микола наважився попросити шматок хліба й тяжко пережив свою ганьбу: “- Багато тут вас ходить, – сказала тьотя і зачинила вікно.
Я відчув, як мені загорілися вуха, і не тому, що “тьотя” пожаліла шматка хліба, а тому, що я зрадив себе”. Вразливість, високий поріг болю і вроджена гідність у житті письменника часто відігравали драматичну роль.
Коли почалася Перша світова війна, Миколу Фітільова призвали в армію й відправили на фронт. Спочатку він був піхотинцем, але незабаром завдяки добрим знанням з хімії потрапив у газову команду. Щиро повіривши агітації пропагандистів, у діючій армії Микола примкнув до більшовиків. Коли ж російські війська ввійшли у Чернівці, Фітільов налагодив стосунки з місцевою революційно налаштованою молоддю, а на початку 1917 року разом з військами Російської імперії опинився в Румунії.
Громадянська свідомість юнака в ті часи ще остаточно не сформувалася, але поняття чесності й честі були святими. Українське національне відродження Микола Хвильовий наївно мріяв поєднати з комуністичною ідеєю: “Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. Тоді я хотів бути українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували, і я скинув обидва банти”. Вишкіл в окопах війни, громадянська війна, невизначена ситуація в Україні спричинилися до революційної біографії Миколи Григоровича.
У 1918 році Фітільов організував повстанський загін, який боровся проти військ Павла Скоропадського та німецьких військ на Полтавщині. Загін Фітільова воював і з петлюрівцями. В одній з таких битв Миколу Григоровича полонили й засудили до розстрілу, та йому вдалося дивом врятуватися.
Під час громадянської війни Микола Григорович випадково зустрівся зі своїм братом Олександром. Брат передчував загибель і невдовзі знайшов смерть під Перекопом. Звісно, постійна небезпека, дві зустрічі з видимою смертю віч-на-віч наклали відбиток на психіку майбутнього письменника.
Не дивно, що його літературні герої майже завжди потрапляють у екстремальні ситуації, мусять робити важливий вибір, відчайдушно сперечаються, постійно сумніваються, тяжко переживаючи переломні моменти власної долі.
1918 року Микола Григорович опинився в Харкові, де одружився з учителькою Катериною Гащенко, мав від неї дочку Іраїду, але цей шлюб швидко розпався. У 1921 році в Харкові Хвильовий одружився з Юлією Уманцевою. Її дочку Любу митець сприймав як рідну і ніжно називав Любистком. У 1919 році в Харкові був надрукований перший вірш письменника. 1921 року побачили світ поема Миколи Хвильового “В електричний вік” та збірка поезій “Молодість”, наступного року – книга віршів “Досвітні симфонії”.
Талановитий лірик заприятелював зі знаними поетами Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Хвильовий мріяв розпочати нову еру, що й було проголошено ними в листопаді 1921 року в “Універсалі до робітництва і пролетарських митців українських”. У 1926 році Володимир Сосюра присвятив Хвильовому вірш “Час”, де задекларував життєве кредо обох митців: “Це тобі моя пісня, Миколо, / В цей скажений розтерзаний час. / Хай шумить і гуркоче навколо / І на кожному кроці контраст, – / Ми розіб’єм заковане коло / Міліонами збуджених мас”. Хвильовому були присвячені й вірш Павла Тичини “Вітер з України”, новела Василя Стефаника “Межа”. Приятелював Микола Хвильовий і з Остапом Вишнею, часто ходив з ним на полювання, адже був азартним мисливцем і мав трьох мисливських собак, яких називав “своєю бухгалтерією”, бо дав їм клички Бух (бухгалтер), Пом (помічник) і Кас (касир).
Молодий талант стрімко ставав знаменитим у письменницьких колах і серед читачів.
Микола Хвильовий вступив до літературного об’єднання “Гарт”, але відчув його тісні рамки й невдовзі з однодумців створив творче ядро “Урбіно”, яке в 1926 році трансформувалось у ВАПЛІТЕ. Спробувавши свої здібності в епічних жанрах, Хвильовий виявив, що саме проза – його справжнє творче покликання. Перша прозова збірка “Сині етюди”(1923) принесла авторові славу першорядного письменника.
Книзі притаманне імпресіоністично-неоромантичне забарвлення. Для прикладу досить взяти “Арабески”. Дивовижна магія цього твору не може не хвилювати й образом сіроокої нареченої-революції, й уявленням ліричного героя про себе як про планету Сатурн з трьома таємничо-магнетичними кільцями, назва яким – віра, надія, любов, й пізнанням “радості бунту проти логіки”. Академік Олександр Білецький виокремлював три групи творів Хвильового: новели в дусі революційної романтики (“Солонський Яр”, “Кіт у чоботях”), твори невлаштованості й невідповідності життя мріям героїв (“Я (Романтика)”, “Мати”), сатира на комуністів – високопосадовців та їхню псевдодіяльність (“Іван Іванович”). Новаторські новели Миколи Хвильового “Кіт у чоботях”, “Із Вариної біографії”, “Наречений”, “Солонський Яр”, оповідання “Мати” містять відразливі жорстокістю сцени, вихоплені письменником з кривавих подій громадянської війни.
У першому творі спочатку нібито романтизований образ жінки Гапки на фронті з кожною сторінкою блідне і вицвітає. Товариш Жучок у поході на Далекий Схід народила дитя, яке невдовзі повісив білогвардієць на ліхтарі. Особиста драма перемкнула психіку молодої жінки, зробила її полум’яним агітатором, холоднокровним коліщатком і гвинтиком революції. Та й партійне псевдо комуністки “Жучок” в уяві читачів асоціюється з кличкою собаки. Ще одну жінку з куцим розумом – жертву епохи революції – Микола Хвильовий виводить у новелі “Із Вариної біографії”.
Тут зринає проблема невлаштованості матері з немовлям у фронтових умовах, її беззахисність, неминуча деградація. Взагалі, жінка у часи громадянської війни – окрема тема у творчості Миколи Хвильового. Очевидно, автор бачив чимало жіночих страждань у воєнні роки, тому до всіх своїх героїнь ставився співчутливо й толерантно. Коли ж ішлося про дівчину чисту й наївну, Хвильовий зображував її надзвичайно зворушливо, як, наприклад, Катрусю з новели “Наречений”.
Не розбираючись у тонкощах воєнного часу, Катруся вірила листам коханого, який писав, що служить у червоній армії. Через свою недалекоглядність і наївність дівчина й потрапила у халепу: зав’язавши телефонну розмову з незнайомцем, вона розповіла йому про коханого і про те, що в селі нема жодного військового підрозділу. Махновці ж розіграли з дівчиною страшну драму. Вони насміялися над її почуттями, зневажаючи й молодість, й те найкраще плаття, яке вона вдягла, сподіваючись побачити свого Михайлика. Та найстрашнішим виявилося те, що її коханому судилося побачити жах наруги над Катрусею, коли він увійшов до кімнати з рапортом: “- Він почав говорити, але, зиркнувши на підлогу, де лежала в блакитному розірваному платті Катруся, раптом змовк і подивився на отамана очима божевільного”.
Письменник щиро співчував своїм героїням, котрим життя обіцяло манливі обрії, але готувало жорстоку розв’язку. Так, вольова й романтична дівчина Б’янка із повісті “Сентиментальна історія”, спочатку бореться за свої ідеали, та переконавшись у масовій деградації людей за короткий час проживання в місті, в усьому зневірившись, без любові, поклавшись на волю випадку, віддається підстаркуватому діловодові Кукові. Героїня повісті “Санаторійна зона” – професійна чекістка-повія, котра здобувала від численних чоловіків компрометуючу їх інформацію і відправляла свої жертви на смерть без будь-якого жалю.
Чоловіки у творах Хвильового, намагаючись бути сильними й цільними особистостями, цілеспрямовано винищують у собі все людське. У новелі “Солонський Яр” Хвильовий вдало передає атмосферу загального хаосу під час громадянської війни, підкреслює розгул звірячих інстинктів у масах. Оповідання “Мати” відзначається розлогою експозицією, що триває від початку оповідання до того моменту, коли старший син вдови убогого кравця Остап йде добровольцем на війну, а молодший – Андрій – стає дезертиром. Повідомлення про те, що жорстокий Остап став повним Георгіївським кавалером, отримав дворянський титул та офіцерський чин, а добрий від природи Андрій подався до більшовиків, стає зав’язкою в оповіданні. Кульмінацією твору є епізод спроби братів розправитися один з одним, а розв’язкою – самопожертва матері заради життя обох синів.
Хвильовий же колізіями оповідання неодноразово підкреслює, що обидва брати – потенційні вбивці й садисти, і тільки випадок вирішить, хто з них проллє мамину кров.
Роман “Вальдшнепи” зберігся у вигляді уривків, проте цей твір засвідчив, що його автор, за словами критика Григорія Костюка, вже доріс до “роману політичної ідеї та соціальної тези, роману-памфлету”. Головному героєві цього твору Хвильовий дав ім’я та прізвище Дмитро Карамазов, таким чином зумисно будуючи асоціативні ланцюжки з романом Федора Достоєвського “Брати Карамазови”. Образ Аглаї у цьому творі – це водночас ще й рупор автора, адже ця жінка дає оцінку іншим героям, часто висловлює повчальні тези й крамольні думки.
Безперечно, Хвильовий усвідомлював, до яких трагічних наслідків може призвести урядова політика в Україні. З тяжких роздумів виник цикл викривальних памфлетів “Камо грядеши?”, тобто “Куди йдеш?”. Це – ключове питання публіцистики Хвильового, проте його ставили собі й інші тогочасні митці.
Саме тому циклом памфлетів “Камо грядеши?” митець розпочав літературну дискусію 1925-1928 років. Головні питання полеміки: як має розвиватись українська література, чи зможе вона піднятися до європейського рівня, бути чи не бути самостійній українській державі.
Та перспектива виведення національної літератури на широку європейську арену, як це уявляв собі Хвильовий, виявилася для тоталітарної системи небезпечною. У 1923 році почалися масові арешти інтелігенції. Хвильовий ще встиг здійснити подорож по спустошеній після голоду Україні.
Від побаченого він зовсім занедужав: турбували серце, легені. Все частіше Микола Григорович заводив мову про магічне число 13, з яким пов’язував свою долю. Мовляв, у цей день народився на світ, у цей день до нього вперше прийшло кохання, з’явилася перша публікація.
Тим, що обрав число, яке в народі вважається нещасливим, датою своєї насильницької смерті, мабуть, хотів підкреслити трагічну безвихідь становища.
В останній день життя, 13 травня 1933 року, митець запросив у гості найближчих друзів і пообіцяв їм прочитати новий твір. Поводився розкуто, оптимістично, весело. Частував гостей чаєм, грав на гітарі, декламував уривки з “Бесов” Олександра Пушкіна.
Очевидці згадували, що Микола Григорович навіть наспівував пісню на пушкінські слова: “Хоть убей, следа не видно, / Сбились мы, что делать нам!” Врешті-решт нібито за рукописом вийшов у сусідню кімнату. Коли ж друзі кинулися туди на звук пострілу, побачили мертвого Хвильового, а на столі – свіжу газету й дві передсмертні записки. Газета була розгорнута на тій сторінці, де йшлося про самогубство Володимира Маяковського: “Стрілятись вам було занадто рано. / Вам би громити ще, трощити, руйнувати. / Щоб наших буднів вигоїти рани, / Щоб тиснути не смів сучасний обиватель”.
Самогубство Хвильового комуністи розцінили не як докір їм, а як чорну невдячність злеліяного партією таланту, якому нібито створили всі умови для розквіту. Смерть Миколи Григоровича вразила друзів і рідних, але нікого не здивувала. Всі знали справжню причину самогубства, хоч у газетах подавалися лише версії, вигідні режимові.
Після смерті Микола Хвильовий був надовго викреслений з української літератури. Аж наприкінці 80-х років XX століття ентузіасти з організації “Спадщина” впорядкували могилу Миколи Хвильового у Харкові, а його твори повернулися до українських читачів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)