Зелений сад, зелений сад. Зеленая могила! Зелений сад вдяга весна, Могила забриніла! Як гарно слухать, коли вніч
Маленький соловейко В квітках затлямка, засвистить Так приязно, любенько! А тут вони ведуть танок! Хто гласи їх розлічить?
Хто передом із їх іде? Хто зорі перелічить? Той на тополі, ті в кущах, Ті в вербах, ті в калині…
Один біля могили сам Співає на ялині. Щебече він: не то співець Віршами люб’язними
Кохання й радість розділя З серцями приязними. Затьохка він – не то біди Оплакує людськії; Жаль ллється в серце, як в
Крапельки дощовії. От застогнав, і от замовк… Терликнув – вп’ять залився… Не то співець в останній раз Із миром розпростився! І в небо думкою влетів,
Між зорями співає, А странний спів його людей Уже не порушає. Співає пташка, і ніхто
Не взяв її в примітку! Співа співець – ніхто йому З душі не кине квітку! Одно серденько між всіма
Глас пташин розпізнало; Одно серденько пісня та Співцева розрушала. І цілий день смутна, тиха Самотняя могила,
А вранці зомнята трава, Де дівчина сиділа.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Поезія М. Костомарова “Соловейко” змальовує неперевершеного
Вірш пройнятий елегійним настроєм.