Корейські народні казки в перекладах Ірени Барановської
ПРОСЯНЕ дЕРЕВО Жив колись бідний селянин, звали його Кім. Щовесни Кім сіяв просо, цілісіньке літо доглядав його, а восени збирав урожай. Спіткала якось Кіма біда.
Тільки засіяв він свою нивку та й занедужав. Треба б уже прополоти просо, вирвати бур’яни, а він з постелі не підводиться, люту хворобу змагає. Сяк-так оклигав бідолаха і побрів на своє поле. Іде, ледве ноги переставляє, а перед очима світ гойдається, і мотика з рук випадає.
Доплентав Кім до свого проса і мало не заплакав
А бур’янисько який! У ньому, мабуть, і тигр за блукає. Зажурився Кім, похнюпився. Аж бачить, іде дідок, на костур спирається, а сива його борода на вітрі має.
– Ти чого плачеш? – питає в Кіма дідок,- за чим побиваєшся? – Як же мені не плакати! – каже Кім.- Цілу весну й ціле літо змагала мене хвороба, і я не зміг прополоти просо. Бачиш, як уся нивка бур’яном заросла? А проса на ній-один-однісінький кущик!
– Не журися,- каже Кімові дідок.- Бери-но виполюй свій лан. І хто знає,
Настала осінь. Узяв Кім серпа і знову пішов на поле – зжати свій кущик проса. Прийшов і очам своїм не вірить: стоїть посеред нивки велике розлоге дерево, і на кожній його гілці замість листя просо росте. Ходить Кім довкола дерева – дивом дивує.
Раптом бачить – іде дідок, на костур спирається, сива борода на вітрі має.- – Чого ти довкола дерева ходиш? – питає дідок.- Чого врожаю не збираєш? – А що ж я тут серпом зроблю? – каже Кім. Похитав дідок головою: – Ох, і нетямущий же ти! Ну, та нічого, допоможу тобі й цього разу.
Сказав так і на дерево поліз. Видерся на самий вершечок і почав костуром по гілках молотити. Просо так і посипалося – засипало Кіма по коліна. – Ну що, досить? – питає дідок.
– досить, досить! – загукав Кім. І тієї ж миті дідок зник, наче його й не було. Побіг Кім додому, схопив три величезні лантухи, вернувся на поле і давай просо в ті лантухи зсипати. Насипав повні-повнісінькі, притяг додому і зажив собі, горенька не знаючи. Кімові сусіди до весни готуються: гній на поле носять, мотики гострять, а він тільки посміюється.
– Нащо мені,- каже,- старатися? Я все життя працював не розгинаючись, а жив у злиднях. Тепер мені пощастило – і я розбагатів.
Може, і далі щаститиме… Настала весна. Посіяв Кім просо, а полоти й не думає. Всі з ранку до смерку працюють, а він розлігся в затінку і спить донесхочу.
А прокинеться – починає з сусідів глузувати. – Ех ви, робітнички! Старайтеся, старайтеся… А в мене з однієї просини ціле дерево виросте.
Коли люди вже втретє прополювали свої нивки, взяв Кім мотику і теж пішов у поле. дивиться – все, як і торік було: заріс його лан бур’яном, а посеред бур’яну стоїть кволенький кущик проса. Зрадів Кім: “Ех, і таланить же мені! Скоріше б дідок приходив”. Тільки він так подумав, аж зирк – іде дідок, на костур спирається, а сива борода на вітрі має. Підійшов дідок до Кіма, глянув на поле й питає: – Ти що, знов хворий?
– Та ні, – розгубився Кім, – я думаю, як ці бур’яни краще виполоти… – Ну, що ж, – посміхнувся дідок, – працюй. Виполеш гарненько лан-знов просяне дерево виросте. – Сказав так і зник, ніби його й не було зовсім. Постояв Кім, почухав потилицю – ой же ж і ліньки працювати! А тоді подумав: “Талану мені не позичати – дерево виросте й між бур’янів”.
Восени прийшов він на поле, дивиться-і справді стоїть величезне просяне дерево, гілками геть усе поле вкрило, а на кожній гілці замість листя просо росте. Зрадів Кім і загукав: – Ну, старий, приходь швидше! де це ти забарився? Чуєш, уже вечір надходить! Та дідок чогось не з’являвся. Лізти ж на дерево самому Кімові було ліньки, і він терпляче вичікував.
Нарешті з’явився дідок. – Скільки можна тебе чекати? – напустився на нього Кім,- лізь швиденько на дерево та збивай для мене просо! Виліз старий на самісінький вершечок, став костуром просо збивати та ногами тупати – дерево трясти. Посипалось просо додолу, засипало Кіма по коліна.
– Ну, досить? – питає старий. А в тому люта жадібність прокинулась. – Ні, ні,- кричить,- мені ще треба! Зирк, уже просо засипало його до пояса, далі до шиї, а він іще вимагає.
Нарешті зітхнув тяжко й каже: – Ну тепер, здається, досить. Зирк, а за дідком і слід запався. Побіг Кім швидше додому, став родичів скликати: не вивезти йому самому стільки проса. Наступного дня збіглося все село подивитись на чарівне дерево.
Веде Кім селян на поле та вихваляється: – Вчіться, як хазяйнувати треба. Нащо працювати? Просто треба талан мати! Прийшли на поле. – Ну, де твоє дерево? – питають селяни.
А ледар очі витріщив, з місця не зрушить: усе поле дрібними крем’яшками всіяне, і там, де було чарівне дерево, – ціла купа каміння лежить. Видерся Кім на каміння, упав долілиць і заридав: – Ні, це не каміння, це просо… А люди сміються: – Зовсім ти, Кіме, з глузду з’їхав!.. Посміялись, покепкували та й розійшлися.
Так покарано небораку за лінощі й жадібність!
ЧАРІВНЕ дЖЕРЕЛО Давно, давно жили собі дід та баба. Баба поралася в хаті, а дід ходив у гори по дрова. Жили вони у злагоді й достатку, от тільки не було в них дітей, і через те вони дуже журилися. Якось зібрався дід по дрова, глянув на бабу й питає: – Чого це ти така смутна? – Як же мені, діду, веселою бути? – каже баба.- Немає в нас ні сина, ні доньки.
Помремо, нас і поховати нікому буде. Зітхнув тяжко дід, узяв своє чіге й мовчки вийшов із хати. Прийшов він у гори, чує: десь пташина співає, та так ніжно, ніби кришталевий дзвіночок дзвенить. Озирнувся дід, бачить: сидить на дереві пташка. Черевце в неї – ніби трава смарагдова, груди, мов небо блакитне,- очей не відведеш.
Схилила пташина набік голову, глянула на діда очима-намистинками і на друге дерево перелетіла. Сидить на гілці й на діда позирає, ніби кличе за собою. Підійшов дід ближче, а пташка пурхнула й далі полетіла. Ще й виспівує! Пошкандибав дід за нею і забрів у густі-прегусті хащі.
А пташина пурх у небо і зникла. Прислухався старий – не чути пташки, тихо навкруги, тільки десь струмочок жебонить. Роззирнувся, аж бачить: з-під скелі джерельце б’є, і вода в ньому чиста, мов сльоза. Підійшов дід до джерельця, став навколішки і почав ту воду пити.
Тільки ковтнув разочок-і випросталась його згорблена спина, перестали тремтіти старечі ноги, забурхала в жилах гаряча кров. “Ну й чудеса!”- подумав дід. Простяг він руку, щоб за бороду себе посмикати – чи не спить, бува, а бороди нема, ніби й не було її в нього! Зрадів старий: невже йому пощастило набрести на джерело молодості, про яке здавна гомоніли в селі? Ковтнув дід ще води-і тої ж миті розгладилися зморшки на обличчі і перетворився він на стрункого вродливого парубка. Схопив він чіге і бігцем додому.
Біжить, а сам дорогу примічає, щоб і свою бабу до джерела привести. А баба чекала, чекала діда і назустріч вийшла. “Може, втомився старий. То поможу”,- подумала вона. Бреде баба дорогою, а назустріч їй парубок поспішає. Питає його стара: – Ти, бува, не бачив діда з дровцями?
Пішов зранку в гори та так і не вернувся. А парубок як зарегочеться: – Бабо, приглянься до мене пильніше! Невже свого Кіма не впізнаєш? Злякалася стара: голос у парубка начебто знайомий.
Розповів Кім, що з ним приключилося, і повів її до чарівного джерела. Ковтнула баба тієї води раз і вдруге і перетворилася на вродливу дівчину. Побралися вони з Кімом за руки й пішли додому. Підходять до хати, а біля воріт їхній сусіда стоїть. – добрий вечір, сусідо,- каже Кім.
А той його не впізнає. Розказав йому Кім усе, що з ними сталося. Спалахнули в сусіди очі. – Кажи швидше, де джерело! – вигукнув він.
Пояснив Кім, як джерело знайти, і сусіда метнувся додому. Одяг нового халата й величезного капелюха і побіг у гори. Дістався до того місця, про яке йому Кім розказав, бачить – з-під скелі джерело б’є. Став сусіда навколішки, ковтнув раз води, ковтнув другий – і перетворився на юнака. Подумав, подумав: “Хочу молодшим за Кіма бути”, ковтнув ще води і став хлопчиком.
Обтер губи: “Ой же ж і смачна вода! Вип’ю-но ще трошки!” – і знов припав губами до джерела… Зайшов увечері Кім до сусіди, а того дома нема. Злякався Кім – може, сталося що?-і до джерела.
Прибігає і бачить: лежить на землі новий халат, біля нього капелюх, а сусіди не видно. Підійшов Кім ближче, підняв, капелюха – що за дивина! Лежить під капелюхом немовля і міцно спить.
Похитав Кім головою: – Ну й дурний же ти, сусідо! Хіба ж можна так багато чарівної води пити? Загорнув він немовля в халат й додому приніс.
Побачила дитину жінка, зраділа: вони ж бо давно мріяли сина мати! Так і зажили вони утрьох, і виріс з немовляти гарний та добрий чоловік.
БРЕХУНЕЦЬ Давно колись у невеликому селі жив хлопчик, і дуже він полюбляв усіх обманювати. От і прозвали його Кве То Рі, що значить “Брехунець”. З ранку до вечора бродив Кве То Рі селом з підступною думкою: “Кого б іще піддурити? З кого б іще покепкувати?”
Пішов якось Кве То Рі в гори. Ішов, ішов, аж бачить: старий дідок хмиз збирає. Підійшов Кве То Рі ближче – аж то його сусіда! Зрадів Брехунець: “Ось кого піддурити можна!” І він заволав: – дідуню! дідуню!
Біда! Біжи швидше додому! Твоя баба вмирає! Повірив йому старий, кинув в’язку і бігом додому. Зачекав Кве То Рі, поки дід за горб повернув, і теж кинувся до дідової господи, тільки коротшою дорогою.
Прибіг до баби й гукає: – Ой бабуню, біда! Біжи швидше в гори. Збирав твій старий хмиз, і на нього лютий тигр напав
Ухопила баба палицю й кинулась дідові на поміч. Біжить, мало не задихнеться. Аж назустріч їй дід. Побачили вони одне одного і стали як укопані – А мені Кве То Рі сказав, що ти вмираєш,- каже дід.
– А мені – що на тебе тигр напав, – каже баба. Збагнули вони, що клятий хлопчисько їх обдурив, і розповіли про все сусідам. Ті лише головами похитали: “Що ти вдієш з цим Брехунцем.
Не можна йому йняти віри”. – Як тобі не соромно людей морочити? – питають його люди, а він сміється та й годі. Якось уночі Кве То Рі підняв на ноги все село.
– Пожежа! – кричить.- Горимо! Повибігали люди з хат, а Кве То Рі регоче: – Ех ви, повірили!.. Розгнівались на нього люди: – Ніколи більше не віритимемо тобі!
А йому хоч би що. Посміявся та й пішов собі. Іде, пісню співає:
Я наймудріший, Я найхитріший, Всі мене знають,
Я Кве То Рі.
Прийшов Брехунець у гори, ліг під деревом і думає: “Кого б іще піддурити!” Тільки він так подумав, як чує: поряд щось люто реве. Схопився Кве То Рі на ноги, бачить, з лісу тигр вискочив, очі ніби дві свічки горять, а хвіст величезний, як жердина.
Затремтів Кве То Рі, мов та гілочка вербова, вихопився на дерево, зажмурився і ну гукати: – Рятуйте! Поможіть! На мене тигр напав!
Почули селяни, що Кве То Рі на допомогу кличе, та не повірили Брехунцеві. – Знову капосний сміється з нас! От клята душа!
Вранці прийшли в ліс по дрова, бачать сидить на великому дереві Кве То Рі, а під деревом тигр бродить. Прогнали селяни тигра, зняли Кве То Рі з дерева і кажуть: – Бачиш, як людей обманювати! Не повірили ми тобі. думали, знов хочеш нас піддурити! Кве То Рі похнюпив голову і нічого на те не відповів.
Але відтоді вже ніколи нікого не обманював.
КАЗКА ПРО дВОХ БРАТІВ І ПЕРЛИНУ Жив собі в давні часи бідний чоловік, і було в нього два сини – старший і менший. Брати були дружні, в усьому допомагали один одному. Рано-вранці вони вирушали в гори по дрова, потім старший брат продавав ті дрова на базарі, а менший брав вудочку і йшов до озера ловити рибу. Брати ніколи не сварилися. І хоч нерідко вони лягали спати голодні, в господі завжди панували злагода і мир.
Якось вернувся старший брат додому і став чекати меншого. Жде, жде – не йде менший брат. – де ж це він блукає? – стурбувався старший брат.- Незабаром споночіє, а його нема й нема. А менший брат сидів тим часом над озером, рибу ловив.
Йому вже давно додому час, а він ще не зловив жодної риби. “Як же я додому без риби вернуся? – думає.-Батько в нас зовсім старенький, хіба ж можна його засмучувати? Та й братові нічим буде повечеряти. Він увесь день дрова рубав і напевне ж неабияк зголоднів”. І щойно він так подумав – пішли по воді великі кола, і виринув короп. Поплавав короп біля берега, діждався великої хвилі і виплюнув блискучого крем’яшка.
Виплюнув і в глибінь пірнув, а крем’яшка того хвилею на берег винесло. Узяв молодший брат крем’яшка, дивиться, а то і не крем’яшок зовсім, а велика перлина. Загорнув він її в хустину й додому приніс. Стали батько з братом перлину розглядати, а вона аж горить, різнобарвними вогнями переливається. Намилувалися брати з батьком перлиною і сховали у скриню, куди завжди зсипали рис.
Скриня все одно порожня стояла, в господі давно вже не було ніяких запасів. Вранці підвівся старший брат і закортіло йому ще раз на перлину глянути. Підняв він віко й закляк від подиву: скриня ущерть повна дорідного рису, а зверху на ньому перлина лежить.
Почав старший брат будити батька й меншого брата: – Вставайте, вставайте, ідіть сюди! Гляньте на цю дивовижу! Підбігли батько з братом до скрині, очам своїм не вірять: учора скриня була порожнісінька, а сьогодні в ній ущерть зерна! – Оце-то перлина!-каже менший брат.-Оце-то подаруночок!
Вирішили брати ще раз випробувати перлину. Висипали із скрині все до останньої зернини, поклали на дно перлину й віко опустили. Наступного дня відчинив старший брат скриню, а в ній знов ущерть дорідного рису і зверху перлина лежить. Ще дужче зраділи брати.
– Ну, батьку, тепер ми будемо жити заможно й без клопотів. І по дрова ходити не доведеться, і риби ловити не будемо. Спохмурнів старий батько, похитав сивою головою і сказав: – Пусте ви кажете, сини мої милі. Все життя я не цуравсь ніякої роботи, все життя годувався чесною працею, а ви неробами прожити хочете. Роздайте-но рис біднякам і йдіть по дрова.
А перлину в озеро киньте, бо не принесе вона людям щастя, а тільки породить у їхніх серцях заздрощі й лихі наміри. Зажурилися брати – дуже ж бо не хотілось їм розлучатися з перлиною,- але знехтувати батькове слово не посміли. Пішли вони до озера й кинули перлину з високого берега – тільки кола по воді пішли. Роздали потім брати біднякам рис, що був у них вдома, і стали, як і раніше, рубати дрова та ловити рибу. І жили вони ще довго й щасливо.
Бо тільки той, хто чесно трудиться, може спізнати справжнє щастя.
ЧЕСНИЙ ХЛОПЧИК Давно, давно жив у невеличкому гірському селі хлопчик. Батько в нього помер, мати від світання до смерку на чужих людей працювала, а хлопчик рубав у лісі дрова на продаж. Якось восени, коли з дерев опало останнє листя, а холодний вітер загнав у нори всю лісову звірину, хлопчик узяв сокиру й чіге і вирядився в ліс.
Ішов він ішов і добувся нарешті до гірського озера. А біля того озера росло високе дерево. “дай-но я зрубаю це дерево,-подумав хлопчик.- З нього багато дров буде”. Махнув він сокирою, а вона вислизнула з рук і бульк у воду. Сів хлопчик на березі й гірко заплакав: адже він позбувся свого найдорожчого скарбу.
Чим тепер дрова рубати? Раптом пішли по воді хвилі й вигулькнув з озера старенький дідок. – Чого ти, хлопчику, плачеш? – питає дідок.
Розповів йому хлопчик про свою біду, а дідок і каже: – Не журися, зараз я знайду твою сокиру. Сказав так і під водою зник. За якийсь час знов пішли по озеру хвилі, вийшов з води дідок, а в руці у нього сокира, та не проста, із щирого золота.
– Це твоя? – питає дідок у хлопчика. Замахав хлопчик руками: – Що ти, дідуню! Старий лукаво примружив око і знов зник під водою. Довго чекав його хлопчик.
Нарешті дідок виринув утретє і простяг хлопчикові срібну сокиру. – На, бери, ось твоя згуба! А хлопчик знов своєї: – Ні, дідуню, моя сокира з заліза. Ще раз пірнув дідок у глибінь і за якийсь час з’явився на поверхні з залізною сокирою. – О, це та, що я згубив! – радісно вигукнув хлопчик.
А дідок ласкаво усміхнувся і каже: – Чесна в тебе душа, голубе. Не спокусився ти ні сріблом, ні золотом, не став чужого брати. За це я віддам тобі всі три сокири. Продай їх на базарі – вони дорого коштують,- і хай твоя мати не гне більше спину на чужих людей.
Узяв хлопчик сокири, подякував старому сто й тисячу разів і додому пішов. Відтоді забули вони з матір’ю, що таке нужда і горе.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)