Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві.
А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: – Чи є, – каже, – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? – Є, – каже, – такий – у Києві над Дніпром…
Як вийде на Дніпро мочити
Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця. “От так і так, – каже, – у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте
Я за нього і за вас буду довіку богу молитися”. Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка. – Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: – Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем картонка. Він за картонку.
Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину. – Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром. – Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав? Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались.
Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакого білою бородою! От один з тих посланців: “Кахи!” Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс: – От так і так: прислав до тебе князь із просьбою… А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали нвколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. – Чи не послати нам іще молодших! Послали молодших – нічого не вдіють і ті.
Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей.
Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже: – Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя. – Давайте ж, – каже, – мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: – А що, Кирило?
Прийшов битися чи миритися? – Де ж миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить, – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп!
Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка – бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: “Слава тобі, господи!” От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати!
Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум’яками.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)