Пішла мати з дочкою жита жати. А там у полі стояв дуб. Жали ж вони жито, кінчили жати, почали збиратися додому. Мати каже дочці: – Іди ти, доню, раніше додому. А дочка каже: – Ідіть ви, мамо, бо я ще поки руки помию та вмиюся…
А в їх же у тикві була вода, бо брали ж харчі й питво в поле на весь день. Тоді дочка прибралася, взяла серп та й іде додому. Дійшла до дуба та й постукала серпом об дуба, мовби серп оббила, та й провалилася крізь землю. А там – ціле царство підземне.
Великі дома стоять, і скотина, й вівці є, і в домах всього повно. А людей
А вона й каже: – Виходь все рівно, який є. А то був уж. І він вийшов. Побесідували та ото всяким-таком та й одружилися. Придбали двох діток – хлопчика й дівчинку. А їй усе ж таки хочеться до матері. То вона й почала його просити: – Виведи нас, ми відвідаємо мою матір, а потім ти нас так само й забереш сюди.
Вивів він. Пішли вони. Стала ж її мати (баба) розпитувати дітей: – Який же у вас батько?
То хлопчик не сказав, а дівчинка сказала. Тоді та
Зажурилась жінка, що вже туди не вернеться, у те царство, та й сказала синові: – Ти будь, синку, соловейком, щебечи людям раненько та звеселяй їх. А ти, дочко, будь зозулькою. Щоб ти вік літала і собі гніздечка не мала.
З тих пір зозуля й не має свого гнізда, не лупить яєць у своє гніздо, а підкидає в чужі гнізда.