ІВАН ДРАЧ ГІТАРА ПАВЛО НЕРУДИ Поміж смертю і тим, Що називають безсмертям,
Я вибираю гітару… Пабло Неруда І Що може поет в цьому світі – Напитись сонетом води, Погладити сонце в зеніті І бути, як хлопчик, радий, – Що може поет в цьому світі?!
Я згадую дні весняні, Спогадую Веймарський форум, Як Пабло всміхався мені, І квітці, і зірці в ту пору, – І сонцем вмивалися дні. Та ось Бухенвальд – і Неруда
Там серце своє натрудив. В очах клекотала огуда, А він повен гніву ходив З гітарою в парі – Неруда. Він був – наче той материк,
Твердий,
Такий він був їй дорогий – Музична ласкавка легкава. Прокляті ці концтабори – Мембранне вона тріпотіла Й летіла йому догори, То тіло тулила до тіла – Любила над концтабори… Та як же, та як він ожив,
Отой Бухенвальд, аж у Чілі? Скажи мені, Пабло, скажи, Про дні розкажи поночілі, Де час Бухенвальдом ожив.
Як цвіль підіймається з дна І честь віддав Піночету – Новітній фашизм розпина Гітару і душу поету, Бо ж гнівом клекоче
А може він вмерти тоді, Як душі замкнули у кліті І хунта над виром подій Павучо зависла в зеніті.
Та ні ж! Не помре він тоді, Хоч смерть його в губи цілує, Хоч губи у неї тверді – Межа навіть чорному злу є, Не може він вмерти тоді… II
Обрубані руки у Хари. На сонці – кривавий пил. Змордовано душу гітари На гітлерівський копил.
Гітару кладуть на мари. Коли протира Піночет Криваві свої окуляри, Що може в розпуці поет: Невже ж бо волати до хмари – Гітари, гітари, вперед?!
III “Інтернаціоналом” суремить спів Над неподоланою труною, Хоч кулемет люто косить з-під брів. Встає правічною новизною “Інтернаціонала” суремний спів. Робітники із святих передмість
Лагодять струни в лихому підпіллі – Хоч кулемет розлютовано їсть Струни оті посивілі, аж білі, – Альєндівську гвардію з передмість. Пабло, мій Пабло, струна до струни,
Душа до душі – нехай руки закуті, Віко дощенту розбий у труни, Хай кулемет захлинається з люті,
Над смертю – гітарою нам продзвени!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)