Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX ст., який самозречено і відважно утверджував ідеали правди, добра, справедливості, захищав і відстоював національну гідність українців.
На засланні, у таборах пройшли десять останніх років життя поета. І хоча влада знущалася із сина України, він все своє життя, свої страждання і надії пов’язував тільки з долею свого народу.
Він, виколисаний маминою піснею, шевченковим словом, ніс у життя слово правди і чисту совість:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовіданих верст…
Моральну силу вистояти, не хилитися дає переконаність у тому, що він жив гідно, що правда – за ним:
… жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Любов’ю, добром, діяннями заради України було сповнене життя Василя Стуса.
Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. І линуть через холодні сніги, заметілі, через роки неволі проникливі слова-звертання:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданним
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Дійсно, тільки після смерті повернувся поет на Україну, подарувавши нам свій скарб – можливість і право мислити без рамок і застережень.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)