Поезія ” ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я ” – це філософська медитація, у якій висловлено глибокі почуття й екзистенційні роздуми автора. Стисло викладено життєве кредо В. Стуса, його духовні принципи і ніби накреслений власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
Вірш сприймається як своєрідний монолог: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест”. Біблійний образ тяжкого хреста
Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що, нехай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів. Смерть він розуміє як перехід у вищу духовну якість, рівновелику вічності: починається поезія словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а потім – до народу
Слава – це народне визнання, вдячність людей за віддане їм життя, за написані для них поезії.
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи!
Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)