Коли читаєш роман Федора Достоєвського “Злочин і кара”, здається, від першого знайомства з Родіоном Раскольніковим до його страшного злочину і потім до покарання час тягнеться довго. Виявляється, пройшло всього тринадцять днів з того моменту, коли колишній студент вийшов зі своєї комірчини “на пробу” і, зрештою, прийшов у поліцейський відділок, видихнувши слова: “Це я убив…”
З першої сторінки роману одразу ж знайомишся з головним героєм – бідним студентом, який не має грошей на навчання, на обіди, на квартиру, погано
Як вдалося Достоєвському показати зміни, що відбулися з головним героєм? Як проходить еволюція? На думку прийшов такий собі каламбур: еволюція через революцію.
Достоєвський, перш ніж знайти істину в житті, пройшов через ешафот, каторгу, через революційну ідею. Можна сказати, що він помер для того,
І свого героя автор проводить через подібне. Тільки у Достоєвського була революційна ідея, гурток Петрашевського, прагнення змінити світ на краще. Раскольніков – індивідуаліст, одинак, але він прагне того’ самого – зробити життя кращим. Автор вирішує головну задачу: чи можна зробити світ щасливим за допомогою насильства? І показує, як ідея насильства втілюється у життя, як нею можна скористатися, але людина з совістю ніколи не зможе жити, знаючи, що в основі її піраміди щастя лежить злочин.
Достоєвський поставив перед собою таку задачу: показати людям, що красивим цей світ можна зробити не вбивством, а тільки красивими справами, любов’ю.
Родіон замислив убити стару лихварку – зловредну, нікчемну, нікому не потрібну, від якої нікому немає користі, а скоріше навпаки. Він і навчання закинув, усе думав і думав. Він навіть написав статтю в журнал про ці свої роздуми – про поділ людей на дві категорії.
Одна категорія ніби має більше прав на існування і на те, щоб “нове слово” в історії сказати, а інша тільки для того створена, щоб бути матеріалом для продовження роду. Родіону хотілося вирішити питання, до якої категорії людей він належить: Наполеон він чи створіння тремтяче?
Похід “на пробу” був ніби й вдалим, але варто було вийти Рас-кольнікову з квартири Альони Іванівни, як йому зробилося огидно, що він цілий місяць міг жити з такими бридкими й мерзотними думками. Він вирішив відмовитися від задуманого. Але спокуси не дрімають: випадково він почув, що Лізавети не буде вдома, випадково на очі йому потрапляє сокира… І все – Родіон не може себе зупинити, ніхто не трапився йому такий, хто б відговорив його від цієї дикої ідеї. Якби ж то раніше він познайомився із Сонею! І ось стара лихварка вбита (а разом з нею – ні в чому не винна її сестра Лізавета). Чи стало легше герою?
Ні! Навпаки! Три дні Родіон у гарячці, він не радий навіть матері й Дуні, які приїхали в Петербург. Як і бідний нещасний Лазар, він три дні “буй мертвий”, його було привалено каменем.
Думаю, це кульмінація роману. Тут Родіон має залишити свою страшну думку про право на вбивство. А він продовжує думати: стара – це тільки “воша”, “тарган”, її життя нічого не значить…
Але як з цим жити?
Ось тут герой має зняти з себе оту нелюдську личину та починати відродження людини, яка ще є в ньому, яка ще не вмерла. Але личина не так скоро знімається: Родіон вперто не хоче визнавати себе винним. Він зізнався у вбивстві, “бо совість замучила”, але винним себе не вважав.
Суд… Каторга… Родіон носить у серці злість. Він похмурий і непривітний.
Здавалось, Родіону хоч тут має бути легше – його оточують злочинці, а не чесні люди. Але й каторжани накинулися на нього у церкві, називаючи безбожником, били його за те, що він показував свою гординю, дивився на них зверхньо. Убити, хотіли за нелюдськість..
Незатишно було Раскольнікову. Чому Соню любили скрізь, а його ніде? Не Соня збиралася зробити щасливим усе людство, а саме він цього хотіві У чому ж річ?
Відповідь проста, вона лежить в одній із Заповідей Господніх: “Возлюби ближнього свого…” Соня любила людей, допомагала кожному, хто потребував того. Вона віддала себе в жертву дітям, мачусі, батькові, потім пішла з Родіоном на каторгу. Серце її було сповнене любові до людей – і люди платили їй любов’ю.
У серці Родіона постійно вирує хаос. Коли ж прийде спокій? В останній сцені ми бачимо, як Родіон, зрештою, змінився, ніби аж тепер настає Воскресіння Лазаря!
Хвилювання за Соню, переживання за неї допомагають йому розтопити власне серце, випустити на волю те добро, що так довго Родіон заганяв у якісь темні кутки свого серця.
“Як це трапилося, він і сам не знав, але раптом щось ніби підхопило його і ніби кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна… Вони хотіли говорити і не могли.
Сльози стояли в їхніх очах. Обоє вони були блідими та худими, але. в цих хворобливих обличчях вже засяяла зоря оновленого майбутнього… їх воскресила любов…”
Здається, будь-які слова зайві після такої сцени. Сцени відродження людської душі…
Кажуть, кожна людина в житті має пронести свій власний хрест, яким би тяжким цей хрест не був. Тільки через страждання, через помилки дюдина здатна усвідомити своє щастя, – така точка зору автора роману “Злочин і кара”, визначного письменника Федора Достоєвського.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)