Твір-роздум: “Образ Соні Мармеладової у романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара”

Брехня і правда, добро і зло, боротьба ідей, зіткнення характерів – все це становить основу конфлікту роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара”, самого знаменитого, може бути, твору письменника.

Принижені, ображені, “маленькі люди”, “підпільні люди” – персонажі чи не всіх творів Достоєвського. Так і в “Злочині і карі”. Покинуті на вулицях діти, п’яна дівчинка на Кінногвардійському бульварі, жінка-самогубець на мосту, Мармеладов, Катерина Іванівна, сам Раскольников зі своєю матір’ю і сестрою – всі вони явно

не благополучні, ніби відкинуті життям, існують десь на самому краю, як ніби над прірвою.

До цих знедолених відноситься і Сонечка Мармеладова. Вона така ж, як усі навколо, занепала, і в той же час вона зовсім інша, вона належить начебто двом світам.

Соня – жертва, і в той же час вона – втілення співчуття, всю себе віддає тим, хто гине: своєму нещасному сімейству, вбивці Раскольникову, нарешті. Вона не для себе живе, для інших, і в цьому сенс її життя.

Вона нікого не судить, тільки себе, всіх жаліє, всіх любить, всім допомагає, чим може. Це здалося б банальним, якби не чудова простота, якби не реалістична справжність,

з якою зображує свою героїню Достоєвський. І – якщо б не її “падіння”, крайнє, “останнє” прикордонне положення і стан.

У всій своїй повноті образ Сонечки розкривається через головного героя, Раскольникова. Вона послана йому, може бути, на спасіння. Їх приреченість, їх залежність один від одного чітко позначена в самій сюжетній зав’язці роману. Раскольников “випадково” знайомиться в трактирі з її заблудлим батьком і “випадково”, сам того не бажаючи, вбиває заодно із старою її двоюрідну сестру, Лисавету, таку близьку людину для Сонечки: і Євангеліє Лисавета принесла, і читали разом. “Вона, – говорить про Лисавету Соня, – Бога побачить”. І навіть такого його, який вбив добру і лагідну жінку, що нікому не зробила зла, Сонечка не відкидає.

Тільки каже в жаху: “Що ви над собою зробили!”.

Соня та Родіон в чомусь дуже близькі, зрозумілі один одному, необхідні. Обидва поранені несправедливістю життя, обидва думають перш про ближнього, ніж про себе, але Раскольников весь у полоні своєї гордості і божевільної ідеї, вірить, що йому можна “переступити”, вбити можна.

Хрестоматійний епізод: Раскольников падає перед Сонею на коліна. І пояснює: “Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився”. Це ж навіть у такий страшний для нього час гордість говорить в ньому, він все ще мислить високими і абстрактними категоріями!

Так само при їх наступній зустрічі, дізнавшись, що він убив, Соня обіймає і цілує його, але немає в ній ніяких думок про “усі людські страждання”: “Немає біль нещасного за тебе тепер в цілому світі”. Соня не повчає, не проповідує, тільки в страшний момент, коли він зізнається їй, вона кличе його до покаяння, тому тільки, що знає: йому інакше не можна. Вона і про воскресіння Лазаря читає йому, тільки коли він вимагає (“Єлизаветі ж читала”).

Дивно визначає Соня і причину трагедії Раскольникова: “Навіщо я раніше тебе не знала! Навіщо ти раніше не приходив?” І справді віриться, прийди він раніше до неї, нічого б не сталося.

Раскольников живе весь в моральних категоріях і переживаннях, він справедливості хоче, правди, як він її розуміє. Соня поза мораллю, поза правди. Для всіх навколо вона занепала, і сама так розуміє себе.

Але вона здатна любити, жертвувати, занадто чиста, незважаючи на своє видиме “падіння”. Навіть – який парадокс – може бути, вона стає особливо чиста завдяки своєму падінню.

Вона не може зрозуміти Раскольникова. З якою наївною зворушливістю вона шукає йому виправдання: “був голодний? Щоб матері допомогти?”. Вона не привносить йому своє “світле”, вона шукає його кращого в ньому: “Як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати!”.

Страшна їх перша розмова в її кімнаті. Він спокушає її: “Вас в лікарню звезуть… З Полечкою… те ж саме буде…”. І найстрашніше, нарешті: “тобі Бог що за це робить?”. Але для Соні цього питання не існує: “Все робить”.

Соня залишається вірною своїм ідеям.

“Ти мені потрібна”, – говорить Соні Раскольников, і вона йде за ним. А він, чи потрібен їй? Безумовно.

Тільки через нього, через свою головну в житті турботу, вона остаточно знаходить себе.

Життя Соні і Раскольникова в Сибіру, в каторзі – абсолютно особливе місце в романі. Соня збирається слідувати за його етапом, вони не говорять про це ні слова, але обидва знають, що так і буде.

На каторзі Раскольников страшно страждає, хворіє і не неволя, не каторжний побут, не фізичні труднощі і позбавлення – причина його страждань. Він страждає від ураженої гордості. Він соромиться навіть Соні і мучить її “своїм презирливим і брутальним поводженням”.

Арештанти не любили Раскольникова, навіть хотіли вбити як безбожника, а зустрічаючи Соню, знімали шапки і вклонялися. Її хвалили навіть за її маленький зріст, не знаючи вже за що похвалити. “До неї навіть ходили лікуватися” .

Достоєвський сам пройшов каторгу, знав, що це таке, чим же міг він вище піднести свою героїню! Нарешті, вона неймовірним чином оживляє, відроджує і Раскольникова. Він ще не розкрив Євангеліє, “але одна думка промайнула в нього: “Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями?”.

І сама Соня відчуває себе тепер такою щасливою, що навіть майже лякається свого щастя. Образ Соні Мармеладової надзвичайно важливий для Достоєвського. Це, зрозуміло, не “житійний” образ.

Соня вірує, але вона зовсім не спрямована в “нетутешнє”, “горішнє”, вона вся тут, вся на грішній землі. Але саме через неї великий письменник позначає своє бачення шляху перемоги добра над злом.

І немає жодного сумніву в тому, що маленька, неяскрава, “ганебна” Соня Мармеладова – один з кращих і найважливіших жіночих образів не тільки у творчості Ф. М. Достоєвського, а й у всій російській класичній літературі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір-роздум: “Образ Соні Мармеладової у романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара”