Наприкінці царювання Миколи I країна буквально задихалася в лещатах поліцейського режиму: у всіх російських університетах були закриті кафедри філософії, і навіть спроби перекладу на живу російську мову книг Священного писання сприймалися як зухвалий виклик підвалинам суспільства. Протоієрей Г. П. Павский, що викладав у Петербурзькій духовній академії, був засуджений церковним судом за те, що переклав на російську мову кілька книг Біблії й використовував ці переклади на заняттях зі студента-ми. У цій ядушливій атмосфері остаточно зложилися
Коли в російському житті відбулося зрушення убік демократизації (звільнення селян в 1861 році), різні плини секуляризма стають сміливішими й активними.
Яскравий зразок цієї мови ми бачимо у Творчості Чернишевського, типового представника ново-го покоління борців за волю й шукачів загального щастя. Він був їхнім ідейним вождем, і його світогляд, немов зерка-ло, відбиває риси “нових людей”, образи яких він обрисував у своєму романі, їх “підручнику життя”. Для нового покоління харак-терно, що воно коштує в різкої опозиції до попереднього.
Воно упре-кает своїх попередників в “романтизмі”, сміється над культом мистецтва й любов’ю до відверненого мислення. Нове покоління захищає “реалізм”, шукає опори в точному будинку, що породжує чи ледве не релігійне поклоніння “точним” наукам, особливо ес-тествознанию. До мистецтва різночинці пред’являють зовсім інші вимоги: воно повинне вказувати шляхи життя й виховувати про-щество в дусі нових, “прогресивних” ідей.
Верховним принци-пом моралі стає в них віра в особистість і її творчі сили, захист “природних” рухів душі й наївна віра в теорію “розумного егоїзму”, що приділений стільки серйозних рассужде-ний у романі “Що робити?”. Трагічний шлях Чернишевського показує основне проти-воречие, що розколювало свідомість “нових людей”: вони були мрія-телями й ідеалістами, але хотіли вірити лише в “користь”; вони надихалися вірою в Ідеал, а при цьому готові були звести до елементарної фізіології всі людські почуття. Їм не вистачало культури мислення, але вони нехтували його, уважаючи думку, не свя занную із практичною користю, марної. Вони заперечували вся кую релігійну віру, а самі свято вірили у свої утопічні мрії й, подібно Чернишевському, приносили себе в жертву буду-щему, заперечуючи саме поняття жертви…
У вірші, присвячений ном Чернишевському, Некрасов написав: Його послав Бог гніву й суму Рабам землі нагадати Охристе.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)