Як не згадати одну українську мудрість: “Добре ім’я – найкраще багатство”! Справді, життя – складне, непередбачуване: не знаєш, де натрапиш на камінь, а де – на вибоїну, зустрінеш в дорозі добро чи зло. Тільки сильна і добра людина може пройти свій життєвий шлях гідно, не розтративши духовних скарбів, доброти й любові, гідності й честі.
Таким, на мою думку, був Мирон Гудзь – символ свободи і повстання у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Все своє життя він мріяв мати однодумця, поборника козацької “мудрості”,
Найцікавішим
Минали роки, мінялися звички та вподобання. Життя Максима поступово змінюється, він іде в армію. Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок січовика Мирона Гудзя. А що тут дивного? У кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами, воно стає основою бунтарської вдачі Максима.
Саме в тому ганебному оточенні в його свідомості взяло гору хиже й хапужне.
У Московщині спершу стало жаль йому “своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно… ” Проте Максим швидко пристосувався до життя на чужині. Він не знаходить спокою протягом багатьох років, його все дратує; з одного боку – жорстокий, з іншого – неприкаяний; “ні до кого по-братерськи забалакати, ні на чому свої сили показати… А вона так і прохалась на волю… та волі ні в кому не було”. Так, саме волі – тієї ознаки козацького життя!
Відсутність волі згодом стає причиною фізичної смерті діда Мирона, “… умер останній січовик без одйного року ста літ”, і духовної – онука Максима.
Навіть особисте життя Максима було зовсім не таке, як у діда. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і москальку Явдоху, їхнє життя – це пародія на сім’ю, бо живуть вони крадіжками та розбоєм.
Панас Мирний та Іван Білик навчилися мудрості в свого народу, тому й показали трагедію козацького роду, де волелюбні прагнення діда й онука не змогли виявитися певною мірою.