Не покидай небесний отче нас, Як то кидає неня те дитятко, Яке в розпуки народилось час, Коли немає для дитини батька. Ти бачиш: сонце промені в пучки Ген пов’язало в клопотах буденних, Людиною усівшись край ріки, Забути суєту оту щоденну. І в цю врочистую, притихлу мить, Порадь мені, знеможеному сину, Чим лікувати серце, що болить, І немовлям отим кричить невпинно. Я вдосвіта встаю зробити більш Роботи, за своє життя коротке, І на папір кладу нехитрий вірш, Душі своєї частку і дріботку.
Благаю небеса, як щільно ніч Вкриває думи у бездольнім
Насиплемо узвару, а в кутку Із немовлям радітиме Мадонна; І закрасується земля в вінку, І Великодні не затихнуть дзвони. Так із небес Ти янгола пошли, Пролятою сльозиною покаже, Де безневинні сплять в сирій землі, Хай мирт сузір’я на горбочки ляже. І на узбоччях стоптаних доріг, Ще папороть засвітиться, як згадка, І вічну пам’ять для убитих тих, Ти сотвори у пам’яті нащадків.
1968.