В лузі ридає під вербами осінь. З урвищ пливе, виповзаючи, дим: Йдеш, Україно, замислено в простір. Чути там що? – канонаду чи грім? Тілом здригнешся, побачивши вбитих. Сумом наповниш багряні поля; Ліс, у якого обсмалено віти, В чорній сутані сумує здаля.
Весни дубам чи корону повернуть? Хто ж те верхів’я скалічив у них? Ти не лякайся незнаних, що вмерли. Бійся отих, що дивились в живих. Ще душогубам наш край плюндрувати, Підуть далеко – жорстокі такі…
Вчора горіли налякані хати, І відступали на схід вояки. Хліб колосився. Такого ще
Кажуть: земелька ще кращий уродить Там, на руїнах сплюндрованих хат. Тільки його ми не будемо їсти, Ворог звезе урожай для своїх… Падає сумно обсмалене листя, Ним покриває скорботність доріг. В плямах кривавих те листя рябіє, Вітер його по Дніпров’ю несе.
Ранок з-над лугу жаринками тліє. Свіжим рум’янцем мережить усе. І заголосить вдова на руїнах, Сива, неначе у полі полин… Вийду шукати Тебе, Україно.
Матері вірний знадобиться син. Хоч із Тобою – обдерті і босі, Й долею в світі – бідніші від всіх. Жаль, що в полях буревій заголосить, В долах – засвище набоями сніг.
Стане зима, як ніколи – холодна, Маривом звиснути їй з далини. Поки що – сонце кривово заходить, Вороном крячуть сполохані дні.
В’язниця, м. Чорнобиль, зима 1942 року.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)