Авторитарна командно-адміністративна система управління Та її негативний вплив на суспільно-політичне життя

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М. Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л. Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л. Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій.

Але ця тенденція

виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали – “волюнтаристські”, хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л. Брежнєвим лозунг “стабільність” насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї.

“Брежнєвський період” історії України – період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно – пошуку прогресивними силами шляхів

суспільного оновлення.

На рубежі 60-70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва “застій”, що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.

Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXІV з’їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: “Це – суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи”. Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики “розрядки”, взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відносинах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері.

Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій – Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів.

Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв’язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційне орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого “третього світу”, що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному – введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко “похолодшала”.

Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом “відлиги” у 1968 р. в Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору.

Командно-адміністративна система управління згубно впливала на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в рамках цієї системи все ж робились окремі спроби розв’язання деяких економічних проблем. Правда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову “Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва”, згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господарська реформа. Головна суть реформи (названої “косигінською”) полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи*.

Створювались науково-виробничі об’єднання, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікроелектроніка та ін.), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благодійно впливала на розвиток народного господарства. Восьму п’ятирічку (1966-1970 pp.) було успішно завершено, а всі наступи-п’ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не виконувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, в той час як науково-технічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних методів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регла-ментацією відіграло виключно негативну роль в цій сфері.

Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнорувала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку радянська країна робила ставку на розширення продажу сировини. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, що викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру.

За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності суспільної праці в Україні зменшились більше ніж удвоє. Плани з більшості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не виконувалися, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільськомугосподарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприяла розв’язанню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера по закупівлі зерна за кордоном.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Авторитарна командно-адміністративна система управління Та її негативний вплив на суспільно-політичне життя